П’яниця

Важко було дивитись на молоде личко, на котрому справжне життя, не дитяче, проводило свою першу борозну, на першу стрiчу з ним молодоi дитячоi сили, на роi важких думок та гадок, на страх перед тим, що буде…

І Марина Костянтинiвна, жiнка Микити Івановича, вiдразу прочула своiм матернiм серцем ту синову тугу. Вона болiзно на його поглядала й думала: «Дитина… зовсiм дитина; ще таке молоде та зелене та не бачило нi свiта, нi людей… Першi, як од'iздили, то все ж були старшенькi, та й то одного, як косою, скосила… А се ж – дитина: на Головосiка сiмнадцятий пiшов… То ж були i здоровенькi, й показнi, а се з самого малу таке замлiле та хоре вдалось… Та тож недавнечко з школи – не передихнуло, не вибiгалося, як зразу й на службу.

Бог його знае, якi там люди, якi начальники!.. Воно таке тихе… Накричать на його, воно й перелякаеться; скажуть: роби – i через силу робитиме, поки надсадиться… Що iм? Хiба вони дивляться на силу? Роби та й роби! Тепер же знову i хазяйка яка буде… Добре, як добра, а як лиха – сидiтиме i голодне, i холодне… А там i в товариство яке пiймае… Попаде мiж п'яниць та волоцюг, розiп'еться-розволочиться… Доброго, кажуть, пошукай, а лихе само знайде».

Все се дуже клопотало похилу голову Марини Костянтинiвни, дуже вражало ii матерне серце, i вона, слiзьми гiркими обливаючи рушнички та простиньки, укладала iх у скриньку, промовляючи:

– Ото ж дивися, Іванику! Оце тобi дванадцять сорочечок – я ось зверху ложу; а се шiсть рушничкiв – тут збоку, а се три простиньки… Дивися ж бо! Ти не дивишся, де я ложу, та потiм переб'еш усе, шукаючи.

Сорочки, дитино моя, бiльше тижня не носи та давай заздалегiдь мити, щоб не прийшлось у чорнiй ходити. Та дивися, щоб добре мили, а не як там: виполоще у водi, та й годi… Хай таки вiдзолить добре та й рук доложе!

– Добре, добре, мамо, спасибi вам. Усе буду робити, як ви кажете, – вiдказував Іван Микитович.

– О-ох! робитимеш! – сумно промовила Марина Костянтинiвна, i сльози залили ii очi, так що вона i свiта бiлого не побачила.

– От уже й сльози! – крикнув Микита Іванович. – Ну чого ти плачеш? На той свiт проводжаеш, чи що? Слава тобi, Господи, що так випало! Хай iде, послуже, побаче свiта i людей… Тут де б радiти, а вона – плаче…

– Та як же? Як же? – схлипуючи вiдмовила Марина Костянтинiвна. – Воно таке мале, безздоровне… – На сьому словi голос ii обiрвався, i вона залилася гiрким плачем.

Іван Микитович i собi плакав за своею старенькою матусею.