Народолюбець

Перед окружним, бувало, у три погибелi перегнеться; за те ж i ти перед ним у три погибелi гнись, бо як гляне своiм грiзним поглядом, де тi й веселощi дiнуться; хмурний та темний, як хмара, а зрачки блищать, як лискавицi, як моргоне своiм товстим та довгим вусом, так i зiв'ешся! А гуконе своiм гучним голосом, – пропав, нема тебе! Покiйний писар Саенко та раз якось його i не послухайся! Як же визвiриться Петро Федорович, як гуконе, то Саенко, як шалений, з волостi вийшов i бiльш уже не писарював, а Петра Федоровича десятою улицею оббiгав i як од нечистоi сили одхрещувався.

То ж писар, то видющий чоловiк, а що ж тi сiрки темнi? Тi зараз у ноги та в сльози: «i помилуйте, i пожалуйте!».

Сказано голова! І нажився Петро Федорович! І хутiр, i млин, i вiтрякiв чотири, а поля? а лiсу? – панюга панюгою, та й тiлько! Скiлько вiн людей розорив, скiлько по шматки пустив, а скiлько i сира земля пiд собою поховала. Хотина Петровна щонедiлi на часточки за померши душi давала, щоб грiхи Петра Федоровича замолити.

І Петро Федорович не то щоб й проти сього був, оже не любив, щоб по таким бридням грошики переходили з його скринi та в кишеню отця Федора. Вiн його таки недолюблював. Оце мов i в згодi живуть собi, по-сусiдськи (вони були через улицю сусiди), один одному надобридень через тин каже, вiтаються, мов такi приятелi… Аж дивись – жене отець Федiр Шатай-Мотаевого пiдсвинка у свiй хлiв з огороду… Треба Петровi Федоровичовi карбованця давати.

Сьогоднi карбованця дано, а на завтра – кури отця Федора кричать, як не порозриваються, по всьому селу лiтають, а за ними навздогiнцi довге палiччя десятникiв… Вибiжить отець Федiр та… гай-гай! думаючи, що шульпiки до курчат, коли зирк – аж то свiй шульпiка.

– Що то ви робите? – кричить. – Щоб вам руки, сякi-такi сини, покорчило!

– А нащо ви iх пускаете? Улицю гребуть, он якi баюри повиривали! – кричать йому десятники, а палiччя, як хмара стрiл, так понад селом i лiтае, аж свистить.

Нiчого робить отцю Федоровi, пiде; а увечерi наймичка недолiчиться нiяк п'яти або шести курок, каже отцю Федоровi – та мовчить отець Федiр, тiлько читае тихо «Помилуй мя, боже!».

На другий день i отець Федiр i Петро Федорович знову один одному через тин надобридень оддае, як буцiм нiчого й не було, а Інодi, дивись, отець Федiр i забiжить до Хотини Петровни на часок покуштувати, чи вже настоялась калганiвка.