Як ведеться, так і живеться

Серед його хвилi хвилями золотого сонячного свiту так i ходять, так i переливаються, то здiймаючись угору, то опадаючи униз; над ним сотнi срiбноголосих жайворонкiв непримiтно в'ються, i iх весела i радiсна пiсня дзвенить, розходиться, розсипаеться, здаеться, сизо-прозоре повiтря само бринить-спiвае… А на темно-синьому полi неба огненне коло сонця грае, прище свiтом, стрiляе довгим промiнням, сипле непримiтними iскорками жару – невiдомий коваль невiдомим мiхом роздув те величне та чудовне огнище свiту! Гарно усюди, красно так – не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися вилiз хлопчик на самий вершок високоi бурти, по боках котроi, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат i двое телят, – байдуже йому було i про iх.

Вiн вилiз, щоб з високостi пiдглядiти, де заховалися Грицько та Василь – його рiдний i двоюрiдний брати, з котрими вiн ще до сходу сонця вигнав ту худiбчину пастись. Хлоп'ята, поснiдавши i щоб чим згаяти, то згаяти час, задумали гратись у пiжмурки. Першому випало жмуритись Грицьковi – старшому вiд його братовi. Бистроокий, вiн зразу пiдглядiв Івася, що приткнувся за буртою у балочцi пiд широкою лопушиною.

– Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! – кричав на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Івасевi жмуритись. Не вспiв вiн очi закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббiг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усi бур'яни – нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем.

Вiн бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратiевщини.

– Я знаю, вiн у ровi мiж шипшиною засiв, – промовив сам до себе Івась i ударився туди.

Шукав по бур'янах, заглядав у рiв, свистав, гукав – i тiльки його дзвiнкий голос лунав мiж гущавиною високих бересткiв та пахучих лип, що спускали своi широкi гiлки по бiлiй стiнi у рiв, мов подавали кому руку або намiрялися досягти до шипшини, що, так красно цвiтучи, поросла по окопу, – Василь не окликався, не одгукувавсь.

Досада розбирала Івася, як його так зразу наглядiли, а вiн аж ухоркавсь шукаючи, а й досi нiкого не знайшов.

Повернув вiн знову до бурти. Дорогою мов з-пiд землi донеслося до його Грицькове «ку-ку!». Вiн разiв з п'ять оббiг кругом неi – нема нiгде. А його голос вiн чув. І так виразно гукнув «ку-ку!..». Ось знову гукае.

– Ага! ти у балочцi, – радiсно скрикнув Івась i побiг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся – немае.