Як ведеться, так і живеться

Тута ж iнодi i дохла собака або кiшка дотлiвали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарi дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике i пустельне мiсце! І нащо цей рiв здався коло такоi високоi кам'яноi стiни? Вiд татарви лихоi? вiд злодiiв, розбишак лютих? Нi.

Покiйний князь Ратiев, як заходився будувати собi дворище, велiв той рiв викопати. Сотнi крiпакiв мiсяцiв зо два тiльки й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких мiсцях i до води докопалися, а то воду спускали аж iз озера – тодi i озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було, – кругом двору, наче рiчка текла, облягав його водяний рiв; тiльки коло глухоi залiзноi брами перекинули залiзний мiсток, та й той часто-густо приймався.

І нiяким побитом тодi не можна було добратися до двору. Як крiпость та, стояло те дворище у степу проти мiста i грiзно дивилося на його своiми високими бiйницями, у широких пробоях тих бiйниць тирчали горлатi жерла пушок, з котрих у великi свята, от як на рiздво або на паску, стрiляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, i нiхто не знав, як там живуть вони, ото хiба тiльки пушки давали ознаку, що ратiевцi святкують свято… Чудний той був князь Ратiев – низенький, окадкуватий, оброслий волоссям, як звiр, воно у його не тiльки на щоках i пiд очима поп'ялося, а й на самому кiнцi носа, мов бородавка, чорнiв кущик; а очi у його? страшнi-страшнi, як у кроля, червонi, i угору вiн ними нiколи не дивився, все у землю; коли ж зводив iх на кого – то не даром! Грiзний вiн був, палючий, як порох, упертий, як камiнь, i вередливий, як дитина. Сказав що робити – роби. Оце висила крiпакiв ловити живих зайцiв i напускати у садок… Чуеш гвалт собачий, гук людський, топiт, бiганину, а рушницi – одно i знай – палять, гукають, – ото Ратiев полюе зайцiв у садку. Або загада човни стругати. Нароблять човнiв; в темну-темну нiч спустять iх у рiв на воду, ще й позв'язують; i не тiльки на човнах, а й на стiнi понатикають свiчок… огню-огню кругом, мов пожежа. І здалека видно, як огненна в'язка човнiв тихо пливе по чорному дну рову, музика тне, люди, як не порозриваються, спiвають, – ото Ратiев загадав покататися. І нiкого вiн до себе не приймав, нiхто в його нiколи не бував, все те сам iз своею двiрнею витiвае. Городяни спершу боялись, а то i привикли, та так привикли, що коли зачують – Ратiев оте загадав зробити, – трохи не усе мiсто виходило дивитися на ту чудну i дивну затiю.