Осінні узори

– Так не можна далi, – говорила. – Я бачу… Не приходьте, не приходьте бiльше, бо це нестерпно. Це нестерпно!

Вона безсило горнулася до мене, мовчки благала не кохати ii, мовчки просила прощення за свое кохання.

Я спитав:

– Як ви будете жити?

– Тепер менi буде легше… – І не боронилася вiд моiх поцiлункiв.

Просила, щоб я вже йшов.

– Тiльки з вами.

– О, це безглуздя…

Так, це говорило безглуздя. Не можна такий злочин робити крадькома. Треба всiм оголосити, хай судять. Вголос.

І я повертаюсь. Повертаюсь один, але з коханням, горем, мукою – вiдплатою за крадене щастя. Вертаюся, залишивши частину свого «я» дорогим людям на чужому полi.

«Ти – злодiй!» – чую нiмий вирок людей i власноi совiстi. Так, я злодiй. Але, може, у ваших серцях, суддi моi, знайдеться хоч на макове зерно виправдання для мене?

Кожний з нас мае право на щастя. Хiба винен я, що воно всмiхнулося менi з чужоi хати, що спiймати його важко, як ртуть, розсипану по землi, як сонячний зайчик, кинений свiтанком на стiну?

1957

Прут несе кригу

Онуфрiй Горда ще мае силу.

Крига трiскае, скрегоче, б’е в переднiй край порома, а вiн один жердиною штовхае проти хвилi. Жiнки з запертим вiддихом притискають клунки до грудей, мовчать вiд жаху на кинутому, мов трiсочка, поромi серед розбурханих весняних вод.

Прут несе кригу.

Великими брилами черкае береги, рве камiнь, гримить пiд днищем порома.

Горда впевнено кидае, немов геть вiд себе кидае довгу жердину, вгризаеться закованим кiнцем у дно i сам повисае на нiй.

Здаеться, зламаеться вона або викине поромника за борт. Мiцнi руки напружуються, як тятива, жили на шиi синiють вiд натуги, дрюк випрямляеться.

Горда сам.

Берег ще далеко. Пором нiби стоiть на мiсцi або летить разом iз запiненою кашею вниз. Маленький хлопчик iз застиглими на очах сльозами, вчепившись мамi за подолок, дивиться на Горду. Той посмiхаеться малому: не бiйся, сину, будь спокiйний.

Горда вiдповiдае за тебе. Горда вiдповiдае за людей. Жили перервуться, дрюк зламаеться – зубами затримае, а доб’еться до берега. Бо це його люди. Його рiка, його земля.

Тридцять рокiв не бачив ii. Пiвжиття розтратив на чужинi нi за простибi, щастя шукав. Тридцять рокiв… А пам’ятае, як востанне капнула його сльозина на скований льодом крутоберегий Прут, та й чи не вiд гарячоi, гiркоi i пекучоi рушила тодi на ньому крига.