Осінні узори

Вуйно Марiе… Я б сама, але знаете – в мене шестеро душ у хатi… Най Василько цю нiч перебуде у вас, а я до сiльради пiду, щоб десь хлопця примiстили.

Якусь мить Марiя стояла непорушно на порозi, а потiм ступила до хлопчини, притулила його голiвку до подолка.

– Варваро, – сказала тихо. – Не йдiть до сiльради. От… побiжiть на пошту в Ослави. То трохи далеко, але побiжiть. І телеграму моiй Анничцi дайте… Вiзьмiть цей конверт, тут е адреса. Скажiть, що не приiду, поки Гаврило не видужае. Най ще трохи потерплять.

У них там i ясла, i садочки, а в нас цього ще нема…

Старий кiт тихо ластився до бабиноi ноги, спав Василько на старому кожусi, сидiла Марiя на ослонi, спершись на спакованi бесаги, й шепотiла:

– Прости менi, Анничко, що не одна ти в мене. Ой, не одна, не думай так. Мiж людьми живемо. А нам, як бачиш, таки трохи легше, нiж iншим…

1964

В дорозi

Мчить автобус широким гостинцем. Пiвсотнi життiв у автобусi проходять невеликий промiжок свого шляху.

Пiвсотнi життiв проносяться повз мене, як придорожнi тополi. І не побачу я бiльше нi цих тополь, нi цих людей.

Життя не iздить тiею самою дорогою вдруге.

…У кiнцi автобуса, на задньому сидiннi, – там дуже трясе, i голоси людей мнуться на ресорах, мов горстки льону на терлицях, – в кiнцi автобуса править теревенi якийсь жартун. Вiн без угаву сипле двозначними дотепами, дiвчина-смаглявка вiдвернулася до вiкна i, затуливши долонею губи, ледве стримуе смiх; розохоченi молодицi ласо позирають на парубка i пiдкидають словечками, а вiн не минае нiкого, щоб не пришити латки, налитi топленим свинцем очi зухвало поблискують – хтозна, може, парубок i напiдпитку.

Поруч з ним сидить стара бабуся. З-пiд хустки вибились сивi вiхтi волосся, щоки в неi запалi, очi сухi, а на шиi риб’ячими остями випнулися сухожилля.

– Бабуню, бабко, – не минае дотепник i староi, – фест вас телiпае? То чому не сидите дома, а дзвоните костями по дорогах, гей вiдданиця ложками на Святий вечiр?

Пирснула в кулак смаглявка бiля вiкна, захоплено глянула на парубка, а вiн лукаво пiдморгнув iй i знов до бабусi:

– Чи не на торги, бабко?

– Не… не на торги, синку, – прошамкала стара.

 – До дохтора в Новоселицю зуби вставляти iду.

Смiх.

– А без зубiв не доживете? Бабуню, та то ж кошти!

– Не знаю, ади, де кошти, а в Новоселицi дохторка задурно робить. Йо… А на той свiт, кажеш? Ого… З Богом набутися нiколи не пiзно.