Осінні узори

– А то як це так… І ти менi не сказав? Та я… нiби також годен був поiхати з тобою… або хоч…

– Я, казати, й забув, – знизав плечем Тодосiй.

Забув… Бовтнулась неприязнь у серцi Федора. Стиснув топорище, аж жили на руках понадувалися. Забув… А чи не жаль тобi, Тодосiйку, трiшки втiхи для мене?

Гули бджоли навеснi, сидiв Федьо у пасiцi й думав щодня, щогодини про того внука, пiдперезаного вишиваною крайкою, заiдженого черешнями, про того Василька, якого Бог йому не дав.

Тодосiй виглянув з-за плоту.

– Вийшов би ти, Федоре, кудись хоч за ворота та на свiт подивився.

– А… все одно, всього не побачиш, всього не полюбиш. А бджола, як та крапля роси, що в нiй сонце видно, або як дитина, в якiй i свiт твiй, i любов…

– Йо… Це правда.

– А де ти був, Тодосiю? Кiлька днiв тебе не бачив.

– Та я до внука iздив. Недалеко вiн.

Скочив Федiр з пенька i затрухлявив до перелазу.

– Що ж це ти, сусiдо, нiби на збитки?… Та чи ж не мiг би я йому хоч меду пляшку? То як уже так не хочеш чужого, мiг сказати, що твiй.

– Та я забув, Федоре, – знову знизав плечима Тодосiй. – Приiде на друге лiто, то й набалакаешся з ним.

Образа обкрутила Федора, мов вужiвка, i вiн мало не закричав: «Таж Василь i мiй також! Чого його у мене так уперто вiдбираеш?»

І тут вiн вiдчув, як не злюбив у цю мить сусiда, i пасiку свою, i бабу, що грiлася на порозi до сонця, старiсть свою зненавидiв, боже… навiть Василька!

Пiдступив ближче i крiзь зуби прошипiв:

– То ще довго твому Василевi рекрутувати?

– Ти що, з бика впав? – витрiщився Тодосiй.

– На офiцера? Не смiшив би ти, чоловiче, людей. Гадаеш, отак айн-цвай – i офiцер?

– А ти як думав? За рiк з двома зiрками приiде.

– Хе, двi зiрки. За Австрii двi зiрки капрал носив. Най твiй Василь ще трохи бульби почистить!

Не сподiвався Тодосiй чути вiд Федора такоi мови. Скипiв, i почалася тут чисто бабська сварка, за яку i донинi соромно, але стриматися нi один уже не змiг.

– Сам ти капрал, старий дурню! Офiцером буде мiй Василь, так! І до хрiну йому твого меду. Носиться з ним, як баба з поросям…

– Перед кожним Рiздвом i ти носив – вiд мене!

– Свiй брав! Зi своiх яблунь i акацiй.

– То зрубай iх, коли шкода!

– І зрубаю!

Того ж таки дня спиляв Тодосiй розкiшну акацiю на межi. Гепнулася вона на Федорiв город, i рiй бджiл знявся над пахучою кроною.