Осінні узори

Але е страх iнший, жаскiший; ще молодим, в армii я ходив на гранi можливоi зради самого себе, навiть вiрша такого написав:

А поки що подумать треба,

Щоби гидким не стать для себе,

Щоби себе не проклясти…

Кострубатий вiрш, але то моя заповiдь. Я боюся свого сумлiння, воно завше мене контролюе, я не мiг би переступити через нього. Страх мусить жити в людинi. Є страх Божий, е та гамiвна сорочка, яку людина добровiльно тче i натягае на себе. Людина живе в суспiльствi, вона мусить бути благородною – повинна принаймнi хотiти цього.

Вершини. Франко

Франка всi хочуть осягнути i нiхто не може. Так, як та його притча: «Книги – морська глибина»… У глибину Франковоi спадщини всi хочуть зануритися, пiрнути, а до дна ще нiхто не досяг: тi академii, тi тисячi вчених, сотнi дисертацiй! Це явище незбагненне. Я виховався на Франковiй науцi, вирiс з його книжками, бо спершу так хотiв батько, а потiм i я цього запрагнув. Для мене Франко – постiйна загадка: людина творчо працювала лише сорок рокiв (а якщо вiдняти час на поiздки, рибальство, тюрму, кохання, хворобу – то лише двадцять п’ять чистих лiт на працю) – i за такий час зробити все те, що вдалося Франковi: створити велику бiблiотеку iз власних творiв, цiлий науковий фонд для нацii – не розумiю цього.

Коли вiн це встиг зробити? Якби менi забаглося Франка лише переписати, не вникаючи в суть, як той гоголiвський чиновник, який не знае, що пише, тiльки й того що пише, – то витратив би сто лiт. Тож ми приреченi на те, щоб пiзнавати Франка, учитися в нього. Вiн був Учителем всiеi нацii – i не тiльки нашоi.

Театр

Це моя пристрасть, особливо в молодостi. Не пропускав жодноi вистави. А в дитинствi, в Коломиi… Чиста комедiя, як я пробирався через гальорки, через закапелки, закамарки, щоб хоч хвильку дивитись на сцену. Мене виганяли – ясна рiч, я не мав квитка, та нiщо не помагало. Я любив театр, вiн мене виховував. І коли iнсценiзацii моiх творiв з’являлись на кону – кожна вистава була для мене справжнiм святом, якого я сам для себе влаштувати не мiг, це робив для мене Театр.

Це було не тiльки свято, а ще одна грань моеi роботи – спiльноi з Театром.

Критики

Критикiв не боюсь i не боявся нiколи. Я навiть хочу критики – хоч би й негативноi. Не можу жити у вакуумi, у глухотi, наче в кiмнатi, де звук не вiдлунюе, це, певне, найстрашнiше, коли людина не чуе вiдлуння свого голосу. Зараз я це розумiю особливо добре.