Інститутка

То одна моргне бровою, а друга iй одморгуе; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, – крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляемо!

У староi панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, – у Киевi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до староi листи шле; а стара тii листи щодня вичитуе, – i попоплаче над ними, i попосмiеться. Коли пише унучечка, щоб уже приiздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.

Стара панi немов одужала: коливае з кiмнати до кiмнати, виглядае у кожне вiконце на шлях i нас туряе за село дивитись, чи не iде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що ii виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкае в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути!

Квiток, було, назриваем та позаквiтчуемось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаемось.

II

Дiждали панночки, приiхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здаеться, i не змалювати такоi кралi!.. Стара як обiйняла ii, то й з рук не випускае; цiлуе, й милуе, та любуе. I по кiмнатах водить, усе показуе, усе розказуе; а панночка тiльки обертаеться туди-сюди та на все цiкавим оком спозирае.

Посадовила ii стара за стiл. I плаче, i радiе, i розпитуе, i частуе: «Може, тобi того з'iсти? може, того спити?» Наiдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неi, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаемо, що то панночка говоритиме, – чи не дiйдемо, якi там у неi думки, яка вдача, звичай.

– Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? – питае стара.

– Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!

– Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?

– От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!

– Голубочко моя!.. Звiсно вже – чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?

– Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..

– Бiдолашечко моя!..