Бікфордів світ

Харитонов зрозумiв, що все зараз припиниться i настане кiнець його убогому справжньому життю, а вслiд закiнчиться й багате, але вигадане. Серце вповiльнило ритм, легенi скулилися. Вiн величезним зусиллям пiдвiв важкi багатотоннi повiки, але кошмар тривав i тiло не слухалося.

– Невже це не сон? – Харитонов, скосивши погляд лiворуч, розрiзнив у темрявi стiну кубрика. Хотiв повернути голову, хотiв пiдвести руку або поворушити пальцями, хотiв посадити дирижабль на березi озера Лача… Самi нездiйсненнi бажання.

Так пiдкочуеться повiльна смерть, очiкувана смерть, яка набагато страшнiша за будь-яку несподiвану.

Харитонов iще раз спробував напружити руку i хоч якось оживити ii. Здалося, що виник деякий слабкий зв'язок мiж його бажанням i дiею руки. Рука, мовби зробивши ласку, ворухнулась, i тепер Харитонов вiдчув ii, точнiше, вiн вiдчув схоплений судомою лiктьовий суглоб, вiдчув нiмоту в пальцях i навiть змiг пiдвести скорчену руку. Тепер треба швидше звiльнити горло – iнакше вiн задихнеться i всяка боротьба за життя втратить сенс.

Вiн пiднiс неслухняну руку до шиi й вiдчув чуже тепло. Харитонов рiзко зiштовхнув iз шиi невидиму ворожу руку. Пролунав писк, i вниз полетiв щур, який пригрiвся на шиi у Харитонова. Гепнувся об дерев'яний настил пiдлоги i тут же барабанним дробом перебiг у далекий куток кубрика, де i причаiвся.

Очманiлий Харитонов знову склепив повiки. Сили мало-помалу почали повертатися до нього вже не увi снi, а в реальностi.

Вирiвнялося дихання, i легенi з жадiбнiстю розпирали груди, насолоджуючись новознайденою свободою вдиху та видиху.

Харитонов пiдвiвся. Із вказiвного пальця злетiла крапля кровi, й вiн побачив глибоку подряпину – слiд щурячого кiгтя. У думцi не вкладалося, звiдки взявся цей щур i як вiн дiстався пiдвiшеноi до стелi койки.

Вийшов на палубу – сонце в зенiтi, полудень. Дивно, здаеться, щойно була нiч… У цей час iз Лачi до Каргополя повертаються рибалки.

Але що з Грицаком? Чому його досi немае? Пропав? Загинув? Чи вiдразу заарештували i провадять дiзнання?! А якщо вiн узагалi не повернеться? Що тодi? Сидiти на баржi, поки НЗ не закiнчиться, а потiм висадити себе в повiтря за допомогою свого ж вантажу? Вже, щоправда, не лише себе, але i ще одну живу iстоту.

Думки Харитонова не могли надовго вiдходити вiд страшного сну, що перейшов у реальнiсть. Харитонов не вiрив у багатозначнi випадковостi.