Бікфордів світ

Перед ним лежала тайга, хазяйка цих мiсць, некерована воля якоi вирiшувала долi людей i звiрiв, що потрапили в ii володiння, iнодi переплiтаючи цi долi, роблячи iх взаемозалежними. Здаеться, це Грицак розповiдав, як недалеко вiд берега партизани знайшли два скелети, що обнялися: вовчий i людський.

Не пройшовши й половини шляху до вершини першоi сопки, Харитонов зробив привал. Аби звiльнити руку, вiн потрiйним вузлом прив'язав шнур до лямки речового мiшка. Шнур тягнувся легко i невiдчутно.

Сiвши пiд кедром, Харитонов перевiв дух, оглядiвся на всi боки.

Згори доносився шепiт вiтру, що розчiсував крони, а внизу стояв штиль. Земля була покрита коричневою минулорiчною хвоею i хворобливо-салатового кольору травинками, що означали, як це не дивно, закiнчення весни.

Посидiв i досить. Треба йти, тягнути шнур далi. На вершинi сопки вiн обов'язково кого-небудь зустрiне. Або своiх, або ворогiв. П'ятдесят на п'ятдесят. Пiд час вiйни будь-яка сопка, будь-який, нехай навiть ледве примiтний пагорб називаеться висотою, а висота незахопленою не бувае.

Хоча перший прибережний пагорб i виявився незахопленим…

6

У густий пирiг темряви вiд низу до верху повiльно встромився промiнь прожектора. Встромився i застряг, так i не пробивши цей пирiг наскрiзь, так i не дiставшись свiтла.

Бiля машини на голiй сухiй землi сидiли шофер i Горич.

Дивилися на промiнь.

Мовчали.

– Ти пам'ятаеш, як у мiстi горiв театр? – несподiвано запитав Горич.

– Ну, – напарник кивнув.

– Це було вночi, й вогонь освiтлював усю центральну площу.

– Я не бачив, – мовив шофер. – У вiдрядження вiд'iжджав. Налагоджував виробництво дерев'яних iграшок.

Горич посмiхнувся.

– А чого це ти iграшками займався?

– Доручили. В областi вирубували лiси, а дерево нiкуди було дiвати. Ось i вирiшили тодi пустити деревину на iграшки…

– Театр теж був дерев'яним… – Горич заплющив очi. – Не можу довго дивитися на свiтло… – поскаржився вiн.

– Давай вимкнемо! – запропонував шофер.

– Почекай, я вiдiйду на хвилинку.

Горич звiвся на ноги i попрямував у темряву.

Час проходив без змiни дня та ночi, без вiтрiв. Тиша була у владi двох людей. Тiльки вони могли ii зберiгати або порушувати.

Але самi люди були у владi темряви, i, хоч вони могли запалювати прожектор, – од його променя вiяло холодом. Коли вiн горiв – темрява пiдступала впритул. Люди самi собi здавалися настiльки уразливими, що хотiлося залишити цей прожектор, залишити машину i тiкати.