Бікфордів світ

А коли я пiдвiвсь iз землi, обтрусився вiд пiску й задер голову вгору, щоб подивитися на наше велике вiкно, яке я сам сьогоднi вiдчинив, я побачив дев'ять зляканих облич. «Можна, я сходжу до мурашок?» – запитав я тата. Тато не дозволив. Вiн наказав менi зараз же повернутися в будинок i крокувати нагору до спальнi. Тiльки свято позбавило мене вiд серйознiшого покарання. Але навiть якби мене й покарали, я б не плакав. Адже вчора був насправдi дивний день. І зовсiм не тому, що прийшли гостi, принесли подарунки. Учора я вперше у своему життi САМ вiдчинив вiкно, вчора я придумав казку про свое майбутне i вчора я нарештi почув мурашинi голоси, якi називали мене по iменi.

Добре, що вони запам'ятали мое iм'я. Тепер, коли я прийду до мурашок нашого саду, вони впiзнають мене i вже не боятимуться. І я зможу розповiсти iм дуже багато, я iм розповiм про вчорашнiй день, про iменинний тортик, про шiсть свiчок, якi задули моi гостi, та, найголовнiше, про це вiкно, що виходить у наш сад, про вiкно, крiзь яке я почув iхнi голоси».

Немов пiсля поганого сну, в головi Харитонова стояв шум, що заважав привести в порядок думки i бажання. У вухах усе ще звучав, затихаючи, дитячий голос.

Час, видно, вже наблизив вечiр. У землянцi стало прохолоднiше i помiтно темнiше. Харитонов протер очi, став на долiвку, нахилився до щiлини, крiзь яку зовсiм нещодавно бив пучок свiтла. Побачив вогнище i сутiнок, що оточував вогонь. Поруч, мабуть, сидить на своему теплому посту цей генерал Ликов. Погано, що землянка так близько – будь-який шум може привернути увагу генерала, i тодi доведеться Ізводьеву розстрiляти арештанта за спробу втечi.

Гаразд, не чекати ж справдi настання ранку. Харитонов пiдiйшов до дверей, натиснув на них плечем, перевiряючи замок. Дверi спокiйно вiдхилилися – невже солдат клацнув засувом просто так, для годиться? Арештант вийшов iз землянки i завмер, прислухаючись. Трiск гiлок у вогнищi – едина музика цього вечора – долетiв до його вух. Запах диму був по-дитячому ласкавий, лоскотав нiс. Спиною до Харитонова сидiв генерал, без руху, немов пам'ятник або камiнь.

І раптом чиясь рука опустилася на плече заарештованого. Вiн ледве стримав крик. Переляк прогнав мурашок по спинi, скажено застукало серце.

– Хто? – вичавив пошепки Харитонов.

– Я, Ізводьев! – теж пошепки вiдповiв солдат.

Знову настало мовчання, в якому крiм трiску вогнища Харитонов чув дихання ще однiеi людини.

– Тiкаеш, чи що? – знову прозвучав у шию теплий вiд дихання шепiт Ізводьева.