Бікфордів світ

– Так, – вiдповiв Харитонов. – Де мiй речовий мiшок?

– Будь тут, – сказав Ізводьев i зашарудiв по старому листю.

Харитонов зупинив погляд на генераловi, але той не ворушився. Можливо, спав?

– Тримай! – солдат опустив на спину Харитонову речовий мiшок, а заарештований швидко протягнув руки в лямки й негайно перевiрив шнур. Вiн був на мiсцi.

– Зi мною не хочеш? – запитав, не обертаючись, Харитонов.

– Ноги болять, – вiдповiв Ізводьев. – Та i куди? Ти знаеш, куди йдеш?

– Нi, – признався Харитонов.

– Тодi навiщо звеш?! Може, краще залишишся? Може, тебе й не вiдразу розстрiляють. Смерть однаково завжди при нас.

– Прощавай, – прошепотiв Харитонов i, так i не обернувшись, обережно обiйшов вогнище, пройшовши майже по самiсiнькiй крайцi темряви. А потiм гiлки та стовбури нашаровувалися на червону пляму вогнища, поки вже не залишилася вiд нього всього лише яскрава цятка. Тодi Харитонов сiв на схилi i почав очiкувати сходу сонця, яке освiтить шлях i вiдiгрiе.

Арешт, вогнище i нерухомий генерал – усе це залишилося позаду, за якихось двiстi метрiв од нього. Харитонов дивився на цятку вогнища. Дивився i подумки прощався з першими «своiми», яких вiн зустрiв i яких залишав тут, на сопцi, у ворожому оточеннi, невидимому й невiдчутному. Скiльки рокiв вони ще чекатимуть ворогiв? Харитонов цього не знав, але в душi бажав iм зустрiти ворогiв якнайскорiше, щоб дванадцять рокiв безсонного бойового чергування не виявилися марно витраченою частиною життя.

Дай iм Боже швидких ворогiв. У Харитонова заболiли очi вiд довгого вдивляння в одну точку. Дiстав гриби i зжував iх сирими. iв i згадував смак маринованих рижикiв. Дуже хотiлося вiдчути його ще раз, але сирi бiлi гриби були позбавленi смаку.

7

За огорожею скиту, високим частоколом iз соснових колод, лежало кладовище. Вже бiльше двох столiть вважалося воно священним: через мiсяць пiсля смертi будь-якого старовiра, нехай навiть грудного дитяти, сюди приходили всi на чолi зi старiйшиною й перевiряли: чи пустив корiння, чи прорiс дерев'яний хрест над свiжою могилою.

Якщо прорiс – значить, у нього перейшли святi сили померлого. Якщо ж не прийнявся хрест на могилi й помертвiло дерево, то бiльше цю могилу не доглядали. Серед пророслих хрестiв була одна дика груша, понiвечений стовбур якоi i ранiше ледве нагадував форму хреста.