Бікфордів світ

Коли воно, багрове, опустилося за далекi дерева, всi вже входили у своi будинки. Микола здивувався тому, як швидко вiн звик до буденноi недiлi. Іван Тимофiйович радiв, що робота рухаеться i скоро зазвучить у серцi тайги новий дзвiн, волаючи до Бога.

Сини вечорами замислювалися про те, як звучатиме дерев'яний дзвiн, i не могли собi цього уявити. Батька про це не запитували. Раптом подумае, що вони сумнiваються: а чи зазвучить дзвiн узагалi. Сумнiватися в його словах i справах не можна було. Треба було чекати. І вони терпляче чекали.

Дзвiн пiд керiвництвом Івана Тимофiйовича набув форми i став схожий на величезного дерев'яного равлика заввишки в людський зрiст.

Прийшла ще одна недiля, й Іван Тимофiйович послав синiв у тайгу: нехай роблять, що хочуть, – полюють, гриби збирають, але щоб до заходу сонця в скиту не з'являлися.

Залишившись сам, Іван Тимофiйович сiв бiля дерев'яного равлика.

Гострив на бруску сокиру. Пiдвiвся, перевернув майбутнiй дзвiн на бiк i, примiрявшись, почав вирубувати в днищi виiмку.

Працював повiльно й акуратно, майже без розмаху. Закiнчив, коли рука заходила в дупло майже по лiкоть. Далi сокира була вже без потреби. Іван Тимофiйович перепочив трохи, потiм зiбрав хмиз i запалив вогнище бiля майбутнього дзвону. Сiв погрiтись i замилувався вогняним вiзерунком палаючого моху.

Вогонь дрiбними iскорками квапливо бiгав по синьо-зеленiй моховитiй корi, не кваплячись братися за сухе дерево.

«Ти ба, – подумав старий. – Вогонь i той смак знае, спершу з'iдае найкрасивiше».

Наблизився полудень. Іван Тимофiйович сходив у дiм i принiс декiлька картоплин, пiсля чого подiлив багаття на два вогнища. Злизавши вогняним язиком мох, полум'я взялося за дерево, i незабаром обидва вогнища палахкотiли жаром. Тодi Іван Тимофiйович розтермосив одне вогнище, перекинув палаючi гiлки в друге, а в жар, що залишився, кинув картоплю. Нехай печеться. Сам же знову пiдвiвся й повернувся до свого будинку.

Повернувся iз сапою в руцi й поклав ii iржаве жало у вогонь. Коли воно розчервонiлося – засунув його у вирубане дупло.

Робота просувалася. На душi у старого стало якось особливо добре. Вiн радiв вогню, який допомагав випалювати розтруб дзвону, радiв, як дитина, i вiд цього працював завзято й так само завзято перекидав iз долонi на долоню витягнуту з другого вогнища картоплю, дмухав на неi, розламував i iв. Час минав швидко та радiсно.