Бікфордів світ

До вечора в дупло заходила вся сапа з рукiв'ям. На тому Іван Тимофiйович зупинився й пiшов у дiм очiкувати синiв. А вогнище, догоряючи, намагалось освiтити випалене дупло.

Удома Іван Тимофiйович усiвся на лаву бiля вiкна, й на змiну радостi прийшла втома, втома не одного дня, а усього прожитого життя. Вiн подивився на небо й подумав про свою душу, якiй скоро надiйде час вознестися туди ж угору, до Господа, до зiрок. І подумав вiн iще про те, що буде його душi холодно взимку в нiчному небi, адже вона – не тiло й одягнути ii немае в що.

Очi заплющились, i думи Івана Тимофiйовича перебралися в сон, де вiн продовжив дивитися в нiчне небо й бачити холоднi зiрки.

Сини, побродивши весь день по навколишнiй тайзi, повернулися до скиту. Зупинилися бiля догоряючого вогнища й оглянули випалене дупло. Там же мовчки сiли. Старший, Володимир, пiдкинув хмизу, й вогонь ожив, потiснивши вечiрню сутiнь. Освiтив бородатi обличчя, затанцював по них вiдблисками. Трiском прогнав тишу.

– Значить, скоро йти нам звiдси… – порушив мовчання середнiй брат Микола.

– Значить, скоро… – кивнув Володимир.

– Була б стежка, я б давно пiшов! – скоромовкою випалив Андрiй.

Володимир i Микола подивилися на молодшого брата як на молодшого.

– Ти мовби й не тут народився, – сказав iз докором Володимир.

– Немае такоi заповiдi, щоб смертi чекати там, де народився, – вiдповiв Андрiй.

Брати подивилися на нього твердо, немов хотiли змiнити в нiм щось силою поглядiв своiх.

Молодший брат погляди iхнi витримав.

– А ви не хочете йти? – запитав iх Андрiй пiсля мовчазних переглядань.

– Хочемо, – вiдповiв Володимир. – Але не говоримо про це. Батькiвщину, коли навiть покидаеш ii, не можна не жалiти…

– А батько наш хоче йти? – знову запитав Андрiй.

– Батько живий, – пiдвiв погляд од вогню Микола, – i його дiяння – воля його i Господа…

Розмова не в'язалась, i якби не було вогнища, залишеного Іваном Тимофiйовичем, то нiщо б не змусило братiв зiбратися разом i замислитися про бажання один одного в цей лiтнiй вечiр.

Але вогнище було, i тепло його об'еднувало братiв сильнiше, нiж вiдчуття кровноi спорiдненостi. І не тому так було, що не любили вони один одного. Нi, навпаки, вони боялися втратити цю любов. Вони знали, що рано чи пiзно iх чекае дорога. Вони вирушать на пошуки людей i, знайшовши iх, можливо, втратять один одного, розчинившись у мирському життi, в метушнi людського багатоголосся.