Бікфордів світ

А чи не вiд цього багатоголосся вiдводили своi сiм'i в тайгу iхнi пращури? Чи не вiд того вони втiкали, чого зараз брати прагнули? Питання мучили братiв, просилися на язик, хотiли зазвучати цього вечора, та мiцно зцiпили брати зуби й жоден iз них не подiлився своiми сумнiвами, нiби й не було нiяких сумнiвiв, а тiльки тверда вiра в Провидiння.

Так сидiли вони довго, слухаючи трiск вогнища та крики нiчних птахiв. Сидiли й думали. І навiть захотiвши спати, позiхали, але не йшли, чекаючи, коли погасне вогнище, i в той же час пiдкидаючи в нього гiлок.

Пiд ранок зiбраний хмиз закiнчився i вогонь почав загасати. Брати пiдвелися й увiйшли до скиту, у ворота, якi нiколи не зачинялися.

Через тиждень, недiльним ранком Іван Тимофiйович сказав синам, що дзвiн готовий i треба його пiднiмати.

Сини оглянули ще раз дерев'яного равлика.

– Куди ж його пiднiмати? Дзвiниця давно завалилася, – замислився вголос Микола.

– А язика-то в нiм немае! – здивувався Андрiй.

– І не мае бути, – вiдповiв молодшому синовi Іван Тимофiйович.

 – Це тобi не бронза, що задзвенить вiд будь-якоi руки, що потягне за мотузок.

– А як же вiн?.. – запитав Андрiй, дивлячись на батька.

– Це гудодзвiн, – сказав батько. – Пiднiмемо його туди, до вiтру, i вiд вiтру ж вiн загуде. І жодна рука грiшна його не торкнеться. Жодна! І жодна людина не зможе змусити його звучати, а тiльки вiтер, позаяк у вiтрi бiльше Господа, нiж у людинi…

І батько оглянув старi кедри, що пiдносили своi крони в небо поряд зi скитом.

Особливо сподобався йому один стовбур iз сучками, що по-iжачому стирчали вiд землi вгору.

– Ось наша дзвiниця! – поплескав Іван Тимофiйович долонею по кедру. – Андрiю, принеси смоляного мотузка скiльки е моткiв, а ти, Миколо, розшукай гак залiзний вiд борони й сюди неси.

Молодший i середнiй брати пiшли в скит, а бiля дерев'яного дзвону залишилися Іван Тимофiйович i Володимир.

– Перед тим, як iти звiдси, – заговорив батько, – треба буде могили прибрати й полити, коли дощiв не буде.

– Адже давно вже не прибирали… – погодився старший син.

– Я прибирав, – признався батько.

– А пiдемо – так заросте все, – iз жалем хитнув головою Володимир.

Батько хотiв щось вiдповiсти, але, набравши в груди повiтря, видихнув його тяжко, побачивши молодшого сина, що принiс три мотки мотузка.

– Зв'яжи iх мiж собою мiцно й лiзь на верхiвку, перекинь через товстий сучок, – розпорядився Іван Тимофiйович.