Бікфордів світ

Так бувае, коли чекаеш почути себе бiльше, нiж життя. Коли життя здаеться чимось окремим вiд тебе, що не мае до тебе нiякого вiдношення. Так бувае, коли, не примружившись, дивишся на сонце i думаеш про силу свого погляду.

А сонце тим часом сходить, подiляючи свiт на свiтло i тiнь.

Коли сонце пiднялося на небо, вниз на землю опустився вiтер. Опустився i почав куйовдити трави та кущi, розгойдувати кедри та модрини. Вiн пiдхоплював стрибаючих бiлок i допомагав iм долiтати до гiлок сусiднього дерева. Вiн грався, мiняючи напрям, змiшуючи повiтря, що прогрiлося, з прохолодним, виштовхуючи його з тiнi просто на сонячнi променi, у свiтлi яких вiн утрачав свою мiфiчну прозорiсть i ставав наповненим мiльярдами метушливих порошинок.

Граючись, вiтер проходився гребенем по кронах, якi вiд його дотикiв роняли на землю ослабленi й висохлi гiлки.

І зазвучав дзвiн. Немов заволав вiтер, що потрапив у нього, як у пастку. Здригнулося вiд цього звучання все живе, здатне чути. Принишкли птахи i звiрi, й на мить застигло на мiсцi сонце, що не дiсталося ще зенiту.

А гудодзвiн не замовкав, i в гудiннi своему зiбрав вiн усi звуки живого вiдчаю та самотностi, з'еднавши виття вовка з виттям собаки, зимову завiрюху з плачем дитини. І розлився над навколишньою тайгою цей звук самотностi, що прорвалася, болю, вiтру, спiйманого в пастку. І все-таки болю, що пiднявся високо вгору, високо в небо над усiею тайгою, над усiею краiною, над усiм свiтом.

Із кедра, на якому висiв гудодзвiн, утекла вниз бiлка, передумавши стрибати на сусiдне дерево, i посипалася за нею вслiд окрушина кори, здряпнута ii гострими кiгтями.

А неподалiк закричав птах i, злякавшись того, що не почув свого крику, залопотiв крильми й полетiв, петляючи мiж стовбурами та боячись пiднятися над кронами дерев, де звучання гудодзвона було голоснiшим i вiдчайдушнiшим.

Іван Тимофiйович стулив долонi своi, намагаючись стримати тремтiння рук, i слухав дзвiн. Губи його ворушилися, промовляючи молитву i видихаючи бiль. Себе вiн не чув i не думав про себе бiльше.

Природа повернула його собi, зробивши частиною всього живого, об'еднавши все живе гнiтючим звучанням гудодзвона. Завмерли, кожен бiля свого будинку, сини Івана Тимофiйовича. Стояли там, де почули дзвiн. Стояли i слухали не рухаючись. Слухали i наповнювалися його звучанням, а через його звучання – вiдчаем i болем. І хотiлось iм тiкати вiд цього мiсця, вiд цього страшного звуку, у владi якого вони почувалися безмовними й покiрними рабами.