Бікфордів світ

Машина застигла. Клацнули дверцята, i пасажир сплигнув у темряву.

Шофер iще разок потягнувся, заклавши руки за шию. Настрiй був хоч сiдай i лист пиши. Але кому? Де? І як вiдправити? Ця чортова вiйна, а точнiше, темрява, що настала вiдразу пiсля оголошення вiйни, перекреслила не лише звичайний хiд життя, але й саме життя, зануривши його в морок, вiдчужений вiд часу, вiд взаеморуху частин природи та ii свiтил. Здавалось, усе мусить застигнути в такiй темрявi, застигнути в очiкуваннi свiтанку. І дiйсно – якби не машина, застигли б i вони, застигли у своему темному мiстi й нiколи б не стали мандрiвниками.

Але дивний свiт, що лежить у цiлковитiй темрявi й у нахиленiй площинi, гнав машину, що давно витратила останнiй бензин, а в нiй – двох чоловiкiв, якi шукали вихiд до свiтла.

Знову вiдчинилися дверцята, i в кабiнi зазвучав шепiт Горича:

– Там вогник! – повiдомив вiн шоферовi. – Зовсiм поряд, позаду машини…

– Почекай! – сказав шофер i вилiз iз кабiни.

Вони взялися з обережностi за руки i, прагнучи бути безшумними, попрямували до яскравоi точки, що тремтiла метрiв за двадцять.

На пiвдорозi щось трiснуло пiд ногою Горича. Вони завмерли i прислухались. І почули шерех з боку вогника. Придивилися.

Зовсiм поряд, за десять крокiв горiла свiчка.

Вони зробили крок уперед.

Гримнув пострiл.

Обое впали на землю.

– Забирайся геть, якщо ще живий! – пролунав чоловiчий голос.

Шофер i Горич лежали не рухаючись.

– Може, ти вбив його? – тихенько прозвучав голос жiнки.

– Можливо, Валю, – вiдповiв чоловiк. – У цьому життi все може бути…

– Та хiба це життя! – нiби докорила чоловiковi жiнка.

– Хто ви? – неголосно запитав Горич, усвiдомлюючи вiдносну безглуздiсть такого питання.

– І не вбив, i не вовка, – з досадою мовив чоловiк. – Ну так я можу ще разок вистрiлити!

– Ідiот! – вирвалося у шофера. – В скроню собi вистрiли, може, мiзки запрацюють! Розстрiлявся в темрявi!

– iх там багато! – перелякано зашепотiла жiнка.

Горич зосереджено намагався знайти запитання, яке мало б сенс задати в цьому мороцi, але кожне з можливих запитань викликало у нього гiрку посмiшку.

Ну дiйсно, про що iх можна запитати: хто? звiдки? куди? Чи, можливо, котра година?

– Послухайте! – заговорив шофер. – Тут яка-небудь дорога е?

Невидимий чоловiк голосно розсмiявся – навiть полум'я свiчки затрiпотiло вiд його смiху, наче од вiтру.

– Може, вас iще на вокзал вiдвести i в потяг посадити? – сказав вiн крiзь смiх.