Бікфордів світ

– Давайте поговоримо серйозно! – запропонував Горич.

– А менi не видно, хто зi мною хоче серйозно розмовляти! – парирував чоловiк.

– Я можу пiдiйти до свiчки, тодi побачите! – запропонував Горич.

– Тодi вистрiлю…

– Довiряти людям потрiбно, телепню! – знову розсердився шофер.

– Довiряти в темрявi?! Людям?! – замiсть кепкування в голосi чоловiка вже звучала злiсть. – Яким людям?!

– А ти не дезертир? – запитав шофер.

– А тобi яке дiло?! – розсердився чоловiк. – Забирайтеся! Якщо я зараз не почую, що ви забираетеся, – стрiлятиму.

Перевiрите свою удачу.

– Ходiмо! – Горич доторкнувся до руки шофера, що лежав поряд.

Вони звелися на ноги i зробили декiлька гучних крокiв назад.

– Давайте, давайте! Не зупиняйтеся! – прикрикнув чоловiк, i друзi зробили ще декiлька крокiв.

І раптом у темрявi заплакало немовля.

– Ой, Боже ж! – схлипнула жiнка.

– Годуй! – наказав чоловiк.

– Зараз, зараз… тiльки б молоко не кiнчилося, – скоромовкою заговорила жiнка.

– Я йому кiнчуся! Гляди менi…

І вогник свiчки знову затрiпотiв.

Потiм пiднявся над землею метра на пiвтора й повiльно поплив геть.

Услiд за вогником поплив, затихаючи, плач дитини.

– Пiшли… – якимсь розгубленим голосом промовив Горич.

– А що, коли барабан повернути на горизонт i посвiтити? Це ж не небо – може, що i побачимо?! – запропонував шофер.

– Можна, – погодився товариш. – Що освiтимо, те й побачимо…

Вони повернулися до машини. Точнiше, шофер наткнувся лобом на правий борт. Так навпомацки i залiзли в кузов.

Горич увiмкнув тумблер, i доки розiгрiвалась-розгорялась iскорка всерединi прожекторного барабана, вони повернули його скляне око набiк, щоб змогло воно, якщо спалахне, освiтити землю. Повернули так, щоб освiтило шлях, уже пройдений машиною. Навiть вiдкинули заднiй борт.

Свiтло накопичувалось усерединi прожектора, поки не стало поступово перетворюватися на промiнь. Освiтило землю за машиною i поповзло по цiй землi далi. Горич i шофер дивилися на голу безтравну землю, всю в якихось горбиках i вибоiнах.

– Мiсяць ось теж такий, напевно, – зiтхнувши, сказав Горич.

Шофер мружив очi, вiдвиклi вiд яскравого свiтла.

Його товариш сплигнув на освiтлену дорiжку.

– Може, пройдемося! – повеселiлим голосом запропонував вiн.

Шофер теж сплигнув униз.

Вони пiшли вслiд за променем, який утiк по цiй землi вже далеко вперед. Шофер озирнувся й тут же затулив долонею очi.

– Так ти й ослiпнути можеш! Нехай у спину свiтить, – порадив Горич.