Вогненне око

Зрiдка Вiталiй навiдувався туди, щоб послухати базiкання старого аптекаря, погортати медичнi книги, непотямнi очам i розуму криптограми кабали, i вперше до рук його втрапила Бiблiя, – не Талмуд, не Тора, а з пожовклими пергаментними сторiнками Святе Письмо, писане латинкою. Але займало його бiльше креслення Леонардо, i Вiталiй тужив за втраченою дружбою з Родиком. Батько пиячив цiлими днями, кричав знизу догори: «Це ви, курви, випили нашу кров, це ви…» – по дню шкандибав брати в борг у аптекаря на пляшку; опохмелений, пiдводив до вiкна сина: «Ось, дивись, то наша батькiвщина…» – Вiдставного генерала вивозили на узганок зрання; вiн куняв, потираючи увi снi вологими долонями нiкельованi, сизi од роси поручнi крiсла-каталки, а проти його очей, повних гною, закислих бiлими слiпаками, жовтим грибовидним стовпом день у день над кар'ером вихрилася курява.

Роздайбiда, щонайменшенький, той, котрий Розан, перевдягнений у форму нацiонального гвардiйця, позiхнувши, брав пiд козирок, чiпляв старому до пояса золочену шабельку, буркнувши: «Не хоче, бздун старий, здихати…» – i вiдходив, щоб принести на висрiбленiй тацi склянку джерельноi води. Старий гикнув, шмарконув витягнутим у сардельку носом, повiв, мов хто праскою пройшовся, пласким обличчям. Заворушилися налитi водою нiчного жахiття очi: «Мухи! Мухи! Мухи! Розан… Розанчик… Знову чорнi мухи злiтаються на гноiще…» – Важке, як з мореного дуба, пiдборiддя, робить вихiд уперед, ховаеться назад, пустивши з рота надовго бовтати в повiтрi кисляк старечого перегару; генерал нарештi розплющуе очi. Вже стало за звичай протирати хустинкою гнояку кон'юнктивiтних очей i чiпляти на носа оправленi в червоний рiг окуляри. «Хи-хи-хи-хи, Розане, то не мухи, ха, то люди, а я думав, що знову мушва роiться над гноiщем…» – Куций пальчик маршальським жестом тицяе на бiлi оголенi спини малих повiй, що позакидали нога за ногу, розсiвшись на пластикових стiльцях, жадiбно затягуючись димом солдатських цигарок; колiна у дiвчат м'якi, – коли торкаються iх випещеними пальцями, то вони нiжно прогинаються, а спини слизькi вiд поту, як i олов'янi вiтрини, де на гачках – м'ясна лавка навпроти – розхитуються жовто-червонi тушi забитоi худоби. Нiздрi старого голосно хапають повiтря: «Ну й спека… Ця клятуща спека так розворушила глисти у моему черевi, що аж пiд горло пiдступили… Чуеш, Розане… Промацай пальчиком!» – І старий роззявлюе свою пащу, повну бiлих порцелянових зубiв.