Вогненне око

Батько ловив погляд сина, прикутий до дiвчат, бiленiв увесь: «Не туди дивишся… Он! Он! Он сидить наша гордiсть…» – Вiталiй хотiв прошмигнути в кiмнату, але батько, дужий, нiвроку, чоловiк, змушував його зирити на старого; батько шаленiв, увесь блiдий, пускаючи засинiлими вустами слину, кричав йому на вухо: «А он тi, он тi… Бачиш?.. Вони п'ють i жеруть нашу кров… Подивись, подивись на цих шолудивих лесбiянок i педофiлок! Чи знаеш ти, сину, наш дiм вибудуваний на цвинтарi, а вони…» – Батько тицяв догори i донизу пальцем, утупивши безтямний погляд, i Вiталiю чомусь ставало шкода, жаль душив його до плачу; тодi й прокидалося, пробивало його холодною струною – справедливiсть.

Тож про цю справедливiсть, iснування котроi сумне та смурне, як i тривалiсть щастя або вiчноi любовi, вiн подiлився з Аббою, найменшим iз синiв Шльоми, а той радiсно зателiпав голiвкою: «Да, да, да. Коли прийде наш месiя, тогда…» – Абба, маленький, рудоволосий до червоного, як i всi брати Фiшери, побожний та наляканий другим пришестям християнського Месii, вiчно голодний Абба з'iдав навiть свят-вечiрню кутю, що ii ставили на порiг, щоб задобрити домовикiв; у засмальцьованому сюртучку, з обскубаними, наче курми, обшлагами, з Талмудом пiд пахвою, зачаiвшись десь поблизу, здебiльша у кущах, полюбляв пiддивлятися, як i вся дворова шпана, за повiями, що iх солдати з нацiональноi гвардii заводили в пiд'iзд або просто на вулицi, перегнувши на лавцi вiдповiдним способом, пiд заохочувальнi крики лигали. Абба то й розумiв з усього навколишнього одне тiльки, як справедливiсть, iз якоюсь смутинкою, притаманною його нацii, мов принижений аристократ усього людства. Аббi кортiло жiнки, але, наляканий гойками, вiн намагався збити збудження щоденним солодiйством, а вiд того ще бiльше брався прищами. І тодi вiн став навiдуватися до Ничипора, який жив над урвищем iз двома малолiтнiми жiнками, – щотижня вони обтрушували вошей, мастили гнiйники екземи мазюкою, а вiн пiсля купелi злягався зразу з обома. Носив вiн на грудях щось подiбне до хреста, але заплутане якимись вузлами, хрестився одним пальцем, визнавав i старозавiтного Єгову, i Перуна, i Дiву Марiю, i… Невiдомо, що й кого вiн визнавав. У присутностi Ничипора й ще однiеi дiвки Абба спiзнав перше спустошення вiд злягання. Пiдiбгавши ноги, заховавши молочне тiло пiд дiдiвського сюртука, ридма ридав; Ничипiр погладив Аббу по головi: «Ех, нехристе, ти i е нехрист». Абба подiлився враженням, але воно було зовсiм iнше, нiж чекав на те його товариш.