Вогненне око

Із байдужим виразом на обличчi до всього гортав атласи, книжки з креслення, доки не розшифрував до половини якийсь давнiй рукопис, вiднайдений на горищi старого аптекаря. За кiлька днiв подався до батькiв Родика i попрохав, щоб йому викували чи вiдлили зi срiбла котячу голову. Це прохання не те щоб здивувало Родикового батька, навiть навпаки, – той замислився, але, знаючи любов його, Вiталiя, до механiки, повiв на завод, де займав посаду директора; на запитання, де Родик, тiльки вiдмахнувся. І вже коли йшли мiж сiрими рядами верстатiв, обидва, вдихаючи iз задоволенням випари мастила та розтопленого металу, пiдiйшли до майстра, й батько буркнув, що нема того вдома, кудись повiявся шукати щастя.

Майстер на форму тiльки гмукнув здивовано: «Гм… Щось подiбне у мене е… так, е… але не збагну, хто приносив. Але точно е… з крилом тiльки…» – Вiн покликав пiдмайстерка. Той невдовзi повернувся з готовою формою, i прохання Вiталiя задовольнили. З однiею вiдмiннiстю, що в кота було одне крило. Того ж дня вiн був прилаштований у вiддiлення креслярiв, залишив домiвку батька, що пустився берега, й пристав до тiтки. Вона мешкала в занедбаному – двi-три хати – хуторi, праворуч вiд мiстечка, в домi аж на три поверхи, що поставив ii чоловiк. У кiмнатах поступом свiтла кольори переливалися то вiд бузково-холодного, то малиновими вiхтями клалися, вихлюпуючись у прочиненi дверi ванноi; вiн ще хлопчаком полюбляв спостерiгати, як вона купаеться в парi, розтираючи до червоного дебеле тiло пiдстаркуватоi молодицi, – солодко тодi тягло вiд грудей до паху; вiн слiдкував за нею змалечку, коли вона забирала його на канiкули, ще тодi, як подих неминучоi старостi не прив'ялив ii стрункiсть; проте нiздрi соплило од тiтчиного поту, що стiкав росою голими стегнами. Це ще вiдтодi, коли в шаленому нападi ревнощiв заколола вилами чоловiка; i це вже, як, вiдбувши у в'язницi три роки, влаштувалася на працю до занедбаноi свиноферми. Проте спальня тiтки дихала кришталевою чистотою, що мулько вiд того й зараз, бо з дитинства вiн був у тiтки мазунчиком: «Ану знiми штанцi, чи не затерлася в тебе попка; дай-но я посиплю пудрочкою, а зараз лягай, клiзмочку поставлю»; в ту далеку мить печаль побила його, начебто хтось вишмагав, як ото в патронатi гумовим шлангом у темнiй комiрчинi; його струсонуло вiд дотику жiночих рук, а очунявши, з переляком намацав слизоту на своему хобiтку.