Вогненне око

І зараз вiн почувався незручно в порцеляново чистих кiмнатах, де стiни уквiтчанi портретами невiдомих йому родичiв, мов скошена трава, мов отава, мов гербарiй. І вiн, як у дитинствi, бродив кiмнатами, марудився серед меблiв, притрушених тальком, усе долаючи нездоланне – повернутися до батька. А ночi довгi, гумовi на хуторi. Щоб пройтися вiд ставу до ставу, перетятих гребелькою, ступаеш цiлу вiчнiсть, мовбито в глей залазиш: i однiеi ночi йому наснилася Люська Фiшер. Вiн ходив з того дня на роботу, такий собi хлопчина на побiгеньках, лiнькувато переносив теки, гросбухи з цеху в цех.

Проходячи ряди верстатiв, де упрiвав низькорослий люд, що по обiдi щиро скалозубив, а вiн мучився цим, проймаючись несправедливiстю долi до цього роду людського, i Люська Фiшер не виходила з голови. Вона тонка у станi, з широкими стегнами, повнi вуста, чорне волосся стягнуте бiлою стрiчкою. Карi очi опущенi додолу, а як неждано меланхолiйний усмiх брався на виду, розтуляючи губи, то Вiталiя навiть тiшили великi зуби. Золото ii шкiри, м'яка хода, – пробував вiднайти щось од матерi, Лiдii. Вiн думав про неi невiдступно, серед працi, завалюючи стола кресленнями, новими проектами, прожектами самого директора заводу, Родикового батька; а того тiльки косило усмiхом людини, котра звалила сама на себе тягар, зазнавши на своему вiку найбiльшоi поразки – занедбання власного сина; сумним голосом казав: «Усi ви з одного тiста. Ось приiхав голодний i вошивий, як той пес… Чому б дома не сидiти? Все шукае щось… Не пойму я вас, молодих…». Одне iм'я Родика Вiталiя храпонуло, i вiн невiдомо чому – спробуй розiбратися в людськiй душi – подався до Ничипора. Став перед ним i каже: «Що, старий, робить, я закохався в жидiвку…» – «Гм… Яка рiзниця, всi ми пiд одним Богом ходимо…» – глипнув на медальйона – кiт з одним крилом: «Знаеш, що то таке?» – «Нi, якось на думку спало. Скажи, може, знаеш?» – «Е-е-е, пущене на вiтер скоро бiсом ловиться. Прийде час, голубе, то дiзнаешся… Йди, навiть удачi не побажаю, бо як у кого чорт за плечима, так i удача в того. Бувае, кривда вибивае правду, а правдою добиваються кривди… А справедливiсть…» – Ничипiр луснув кiгтем вошу, розтер кров'янку об сизого засмальцьованого чуба, покошлав бороду, показав на небо: «Там вона, котику. А за ту штуку нiчого не скажу, хоч i знаю…»

Нiщо так не зранить, як несподiвана нiжнiсть, урiвень жорстокостi, – Вiталiй повернувся додому. Краiну колошкало; батько звiвся на ноги, проводив розслiдування за розслiдуванням.