Вогненне око

 – «Да пшол ти…» – це до асистента… І, стягуючи гумовi рукавички, вiн слухав шелесткий, повний вiдчаю голос Вiталiя; доктор завченим рухом обтер об халат руку, буркнув у трубку: «Ну, приходь, холера б тебе взяла… Чекаю на виходi бiля цього скотомогильника…» – Вiн поклав трубку, розпачливим поглядом кинув у вiкно: практикував вiн у чотирикутнiй сiрiй будiвлi, котра нагадувала безлiч сiрникових коробок iз здертими наклейками, без ладу злiплених нашвидкуруч; що рятувало становище, то це широкi вiкна, щоправда, запацьоренi; лiкарня вивищувалася бiля самiсiнькоi вилинялоi смужки шосе, i дорога проводила межу мiж кварталами злидоти, де кушпелiли вигаслими вулканами смiтники, i заможними будинками, що починалися приватними дво-триповерховими, звiдки виповзали пересмугованi бантами ветхi бабусi з болонками.

«Я вот Редi покрасiла… Он у меня умний мальчiк…» І таке iнше. Бездомнi пси промишляли бiля трупарнi, на нижнiх ii поверхах. Доктор, перед тим як почати роботу, проводив скальпелем у повiтрi, робив глибокий вдих i затуляв очi. Для чого воно йому? Може, задля розваги. А мо', зиск мав iз того. Невiдомо, що у людини в нутрi, а докопатися до душi – марна справа. На шматочки порiж, перешаткуй покiйникiв. Мертвому нi жарко, нi холодно. Небiжчик i в Африцi небiжчик. Тож при зустрiчi з Вiталiем вiн розпачливо прощався з ним, слухаючи, як той, захлинаючись, гидливо роздуваючи нiздрi, зiжмакуючи чоло од солодкого трупного духу вперемiш iз хлоркою i формалiном, розповiдае здушеним голосом, як обкрадають, дурять бiдолашний народ. Де справедливiсть? Цент до цента, долар до долара збирають емiгранти, а все процвиндрюеться на дочок, щоб запхати у престижний унiверситет, на дачi, на… Шмулевич звично подляком хихикнув: «Ет, ходiмо пройдемося. Тут не мiсце для розмови…» – взяв за руку i повiв довгим коридором трупарнi, де в ряд або буртом, з розколотими, мов горiхи, черепами, звiсивши руки й ноги неправдоподiбно фiолетового кольору, лежало вительбушене те, що колись називалося людиною. Вiталiй пересмикнувся: його знудило. Шмулевич скрушно похитав головою, додавши: «Ти не видумуй, братику, не видумуй того, що до тебе давно придумане…» – «Вони… Вони… Вони…» – бiльше хлопець iз себе видавити не мiг. Шмулевич чемно запропонував стiльця, накинувши йому на плечi вижовклий халат, i студент лантухом упав, пiдiбравши ноги, блюючи на заляпанi згустками кровi кахлi.