Вогненне око

Якоюсь млiстю розiбрало доктора Шмулевича, – вiн дивиться на куряву смiтникiв, на багатоповерховi квартали, вiдтак рвучко зривае

халат, махае через плече Вiталiю, i вони, поминаючи розплилi обличчя трупiв, що проводжають iх нерухомим поглядом у спину, скочуються обшарпаними схiдцями, розлякуючи методичок, медсестер, п'яних лiкарiв.

Уже за годину вони iхали електричкою, що зупинялася бiля спорожнiлих зупинок. Вони вийшли на далекiй станцii – кладовище, колись добротно угрунтоване, схоже бiльше на ярмарок, поузбiч обсаджене слизькими осиками з вiчнозеленими клубками омели на гiлляччi, де ворушилося, трiщало дзьобами гайвороння; за добрих часiв люди сходилися сюди, щоб скинути тягар буденщини, тягнучи за руки зарюмсаних дiтлахiв, присiдали на лавцi, вiд якоi ще пахло свiжою фарбою.

Зараз кладовище курилося димом, полускувало кинутими жужмом у вогонь вiнками; могильнi плити iз зiтертими написами, повивернутими немов дужим ураганом. Затулялося воно з того боку, де сходить сонце, довгастим обручем будiвлi ПТУ № 8, а вiддалiк, через синi колii, що дихали мукою вiчних мандрiв, у випарах креозоту, стримiла тюрма з велетенськими загратованими вiкнами, з товстими, синього кольору броньованими шибками. І в цьому трикутнику, в туманi, люди зносили щось, так-сяк розгрiбали смiття, довбаючи ломами брунатну промерзлу землю. Обличчя Шмулевича якось розлiзлося, а тодi опрозорилося, вiн по-цiцеронiвському скинув руку, кинув: «Дивись! Це найкраще мiсце на цьому свiтi. Тиша». – «Пане… Але ж життя…» – «Шмаркачу! Тут усi в чеканнi, ну, за винятком пророкiв, з якими ти горлопаниш на мiтингах… А вообще… Хто його знае?!» – Вiн усе життя пам'ятатиме цей день, iз кулею сонця в безколiрному небi, чорну улоговину з важкою парою од землi, куди наче хтось навмисне вмостив кладовище; проте перед самим кiнцем, продутий жовтим березневим вiтром, зрозумiе, що Шмулевич намагався примирити непримириме: воду i землю, повiтря i чорну безодню; з'еднати два народи, протилежнi, але пов'язанi тугою линвою вiчного, нещадного пошуку справедливостi, вiддаючи однаковi молитви, прокльони, простягаючи руки до неба, так i не втямивши простоi банальностi – розбите на друзки нiколи не з'еднаеться людиною, але кожна душа може вiднайти противаги, в тiй залежностi, яким шляхом вона обрала йти – манiвцями? прямо? Все одно прийде до сущого, об'еднавшись у смертi. Тiльки мигдалева вiянка смертi даруе повсякчас жаский подих життя.