Вогненне око

Приреченi на страту, висмоктанi голодом i вошами молоденькi унтери, – спокiй з виду, але гiрка невдячнiсть за непорозумiння, як i в решти людського роду, коли одбирають насильно життя, провину перед народом, перемiшану зi зневагою, кидали погляди на шеренги солдат, що видували «Інтернацiонал»; вони тихо прощалися, майже мовчки, втративши подобу жаху ще задовго до смертi, до Михайлiвськоi, окинувши очима це високе небо, що мало чим вiдрiзнялося вiд зальцбурзького чи магдебурзького… Розмови, вiдголоси подiй будуть ловити Вiталiй iз Шмулевичем у трамваях, автобусах, де помоховiлi, трухлi ветерани, не без гордостi, акаючи в кожному словi, розбазiкували, «как ми вешалi немцев», а сердобольнi старушенцii, десь з-пiд Мотовилiвки, тiльки одмахувалися: «Тю, кацапйо чортове!»

А в комiрчинi колишнього рабина, зовсiм оклигавши, стрибав i верещав батько Вiталiя, i рабин, втиснувши голову в плечi, витягнувши по-змiiному шию, тихим голосом гомонiв: «І-i-i, батеньку, не нашi i не вашi стрiляють по храмах… Бог, як не назови, вiн один… так i той… Сатана…» – І Вадим, плюнувши, чвалав додому, никав iз кiмнати в кiмнату, проiдався журбою по Мар'янi, вже складав ретельного списочка на арешти i шепотiв: «У цiй гостинi тхне тальком i смертю…» А рабин, здаеться, цiлу вiчнiсть сидiв на сонячнiй плямi двору, – вiд нього пiшла низка еврейських сiмей, щоправда, за винятком, на превеликий сум, Абби i Шльоми, котрi, неначе гоi, пустилися берега; i народ бухтiв, очумавшись вiд голодухи: «Смоктонуть вони ще нашоi кровi…» – «Тьху, – харкав Ничипiр, – аби ви самi менше своеi пили, то б усiм вистачило на цiй землi…» Слухаючи Ничипора, народ побожно хрестився; так повторюватиме, за словами Ничипора, через десять рокiв сам Вiталiй, коли Шмулевич звiтриться, зникне геть, без слiду, безвiсти.