Вогненне око

При нагодi, аби трохи бiльше часу, можна подумати про кревну чи духовну еднiсть; тут ще напрошуеться недолуга думочка про мiстично-метафоричний вибух свiдомостi обох – кiмнатка Вiталiя, залiплена портретами Че Гевари, свiтлинами бородатих вождiв, борцiв за права покривдженого людства, мiститься поряд, через стiну… От i думай… І ще щось там… Ет, повертай, бо найбiльша з усiх людських глупот – описування духовного чи душевного стану героя… І Шмулевич пiдповзав на чотирьох до Саньки, зазирав по-псячому в обличчя, а Санька куняла над засмальцьованим часописом, – звiсно, «Плейбой» чи «Пентхауз», там було мiсце всiм, тiльки не iй, про те вона й думала, мирно куняючи; таким робом Шмулевич добирався до шафи, гатив у скло кулаком, обрiзаючи пальцi, дiставав медичне причандалля, харкнувши, заганяв Саньцi конячу дозу морфiю i милицею бив у стiну, викликаючи на свiт переляканого студента: «Поiхали до мiста!» – «Нi, вибач… Не можу…» Шмулевичу хотiлося загорланити, розiрвати на грудях сорочку i запитати: хто вiн, Йосип, Йоська, до кого, до якого народу i племенi належить? Вiн прибирав по митi якогось вiдчуженого, далекого, холодного вигляду, зводився на ноги, брав нiчного горщика, засував пiд Саньчин зад, легенько насвистуючи арiю з опери Вердi.

Час падiння важкого листя i янголiв. Лавки, що завжди о такiй порi ряснiють безпритульними, порожнiли, надувались жабами мокрих газет, де сповiщалося про все, тiльки не про шовк волосся, що спадае на плечi невiдомоi красунi. Крiзь ейфорiю проспаних червоних свiтанкiв, серед смiтникiв, мiж калiк, де трухлявiли безпритульнi тепер професори фiлософii, крiзь чаклування ночi з блиндоокими повiями, якi мов навмисне стерли свою вроду сажею смертi, яка тут дихала з кожного загидженого закута, i з потугою пiвнiчного холодного вiтру Родик чув терпкий присмак удачi.

Талiсман бив у груди. Часом несподiвано, мов прошитий струмом, пробуркавшись, вiн чув його биття на грудях, солодке посмоктування нижче соска, пiд серцем, десь глупоi ночi в нiчлiжцi або в майстернi художника, де все змальоване так, що навiть подумки тужити не треба, вилуплювати очi… не його. Такий собi тип iз цапиною бородою, котрий носив прiзвище Дiрко – плакати його часто подибувано на стiнах сумнiвних офiсiв, малотиражних газет, куди Родика затягувало в пошуках краси, а вiднедавна… Дiрко, з оголеним смертеподiбним торсом, а то й зовсiм одна манатка, там, де повинна бути прутиняка, – ганчiрка. Дивись, сама претензiя на розiп'ятого.