Вогненне око

Жлоб месiанськоi культури, од котроi тхнуло сечею вiслюка. Упившись коньячку, понастягуе у майстерню дуреп рiзного гатунку, i тi ворушать ротиками: «Ох, куди там Далi до Дiрка… куди там…» – ну, словом, куди там i нам до Дiрка. А вiн розпатякував про вселенськi космiчнi паради зiрок; про чистих i нечистих мистцiв, роз'яснював, що ось така крапочка, вона означае еднання чоловiчого й жiночого начал; це концепцiя, щоб розiбратися в тих бубликах, вiдтятих пальцях, переламаних хребтах i свинячих головах, густо заляпаних фарбою.

Скинувши з себе манаття, таким от чином здiйснивши акт вивiльнення, малював на бiлiй стiнi, гундосячи лiлейним голоском, хилитаючи цапиною борiдкою, пiдтверджуючи свою правоту – кли-кляп-кляп, роз'яснював, яка церква правильна, а яка нi. Дiрко був концептуалiстом, може, трiшечки, нацiоналiстом, бо про зеленi долари вiдгукувався зневажливо, – але вiн любив iх, як i свое мистецтво. Така ото рiч.

Грошi не те щоб не смердiли, вони прочищають мiзки.

Проте влади над такими, як вiн, Дiрко, не мають. І Родика часто проймав сумнiв щодо обраного шляху в пошуках краси, – до майстернi, загратованоi не для годиться, бо на далекому Заходi, скажiмо в Парижi, Дiрко коштував як концептуалiст-постмодернiст-постхристиянин дуже дорого, до двох, а то й трьох сотень американських доларiв, – тож до майстернi заходили й виходили то картинкоподiбнi дiвчатка з виразом здебiлiння вiд чогось такого, що його навiть важко побачити, то зодягненi в чорний креп бабусенцii, останнi збризки сiменi совiтськоi аристократii, чомусь знаходили у шановного пана Дiрка якусь вiддушину; екзальтованi дамочки в сiрих пiджачках, костюмчиках з-пiд а-ля Кардена, вiчно гризли розхитаними рiзцями чорний гуманiтарний шоколад i ковтали транквiлiзатори. Це притлумлювало комплекс неповноцiнностi, – та куди там, бiльше, тут ставилося на карб взагалi iснування на цьому клаптику сушi. Родик мало на цьому розумiвся; вiн зводив голову, мов тiльки прокинувся або з'явився на свiт, примарно кличучи щось невiдоме: талiсман пробуркував серед ночi, ошпарюючи, розлазячись рожевою квiткою опiку по шкiрi. І мовби голос iз кутка: «Не там шукаеш…» – i вiн, щоб вiдволiкти свiт вiд тлумоти отупiння, серед цього старозавiтного шарварку, серед дрiб'язку галченят великоi доби, пробував малювати. Про Вiталiя не згадував.