Вогненне око

І здавалося, пси пiдспiвували голосу його серця. Паморочило голову. Дощ i холод сiкли зиму. Рiкою пливе бiлими пiвмiсяцями в очах дохла риба; дим над водою, дим над небом, дим вiд багать жеброти, вiд заводiв, вiд червоних одноповерхових кварталiв. Спочатку все скидалося на перевтому; але вiн кинув погляд униз, де вантажiвки товкли брунатне мiсиво снiгу та людського лайна, а вночi вiтер перетирав це на пилюгу, розвiюючи широкими крилами вулиць; вiдкривалося, що скоро квiтень, апрель у народi. Ще йому приходило на згадку проiдене джаргою мiсячне сяйво мiста опiвночi, де блiдавiсть плечей, маршi сходiв залiпленi смiттям, а хриплявi голоси пацанви, обкуреноi i обколеноi, витягують сумноi чужинецькоi пiснi; для нього то не бiльше, як клубок, непосильна справа, що заперечуе власне iснування.

Лункi голоси патруля змушують його цiпенiти. Упродовж, видавалося б, довгих рокiв, тижнiв, днiв, хвилин, секунд вiн думав про Люську i про те, що оволодiв нею силомiць: з якоюсь щемкою втiхою вiн оповiдав про це доктору Шмулевичу. Перед зором постiйно поставала картина за картиною, жахливiша за попередню, – йому б скаламутнiти в головi, але навпаки – у Вiталiя щось мiцнiшае, нiби на щось провидче вiн дивиться: чорний креп ночi серед бiлого дня, дощ iз бурею падае на дахи, мокре лахмiття пугачiв, а над покiйницями – гачкуватi постатi плакальниць, i бурла води вiд намулу й кровi в Шовгенисi. І треба спробувати щосили натужити нашу уяву, щоб уловити порух думки i душi цього чоловiка: напевне, вiн бачив перед собою шлях i був певний того, що той шлях зветься справедливiстю та свободою, – але в його уявi засмiчений, мов на тому цвинтарi, де треба розгребти, дати лад, щоб люди погледiли iскру того, що мудрi бородатi мужi нарекли iстиною. Напевне, вiн не мiг дати ради думкам, а ще бiльше – ходу дiям, – на ту пору всi як ошалiли, мов зляканi кролi, спостерiгали за нечiткими п'яними маршами колон парубiяк у зелено-рябому гакi, дитячим лопотiнням, пережованим Європою в тридцятих: пробуркувалася краiна, затягнута в гумову сплячку смертi. Плакати з гаслами Мао, Ленiна, Гiтлера височiли пiд одним прапором, над головами вчорашньоi босоти, чиi батьки – вчорашнi ключники й аптекарi; вони цмулили пиво, посипаючи сiллю вiнця, картавлячи, виставляючи проти сонця своi далеко не арiйськi профiлi; зовсiм як там, вони, осоловiло глипаючи очима, гепали кухлями пива. Переляканий обиватель бiг до телефону: слава Богу, нашi спiввiтчизники навчилися справно приймати рiшення.