Вогненне око

За хвилину-двi пiдкочувало телебачення, i цей гармидер, розчарування, схлипи, зачаенi прокльони швидко летiли сiрим променем на екрани. Інодi чийсь розсудливий голос, здебiльша високопоставленого клерка, що картае iх по-батькiвськи, говорить цим хлопчакам: що воно було, подивiться навкруги, озирнiться, треба чогось новенького, свiженького; а вони на те: почекайте, там ото сонце на спадi, хай тiльки-но пройде благодатний дощ, i ви всi наспотички побiжите до нас, але пiзно буде. І Вiталiй думае: мо', справдi прогавив свiй зоряний час? Перед ним мокрий гудрон дороги, – понуривши голову, вiн скнiв з таким виразом, начебто своiми довгими руками хотiв зупинити рипучий вселенський порух свiтового пожарища, а значить – iсторii.

Астрологи передрекли щось страшне, бо Юпiтер бомбардували метеорити, а Марс, переполохавши мiсцеве обивательство, заскочив у якiсь ворота, зовсiм йому не призначенi; на жовтому цупкому аркушi бюлетеня мiсцевих астрологiв свiтлина одного з пророкiв майбутнього, – розкарячивши ноги, мовби готовий кинутися у бiйку, склавши на грудях руки, уткнувши клинок борiдки, вiн пропiкав читача жагучим поглядом. Тут е про що подумати, i вiн бiлими ночами тихенько з'iжджав з глузду, бездумно гортаючи працi вождiв, i вiд безвиходi квилив пораненим звiром. Інодi вiн сходить на поверх нижче, гнаний самотиною, диким звiром невiдомого, що пiднiмае перед його зором свiтло або темряву наступного дня, мов хто умисне задер завiсу, – поверхом нижче Вiталiй тиснув дзвiнка до помешкання жiнки, iм'ям котроi нiколи не цiкавився, вона мешкала тут, займаючи одразу чотири кiмнати, i в спальнi ii чисто та свiтло. Вона в очiкуваннi самоi вiчностi спить до полудня, доти, доки бронза сонця не запрозорить шкiру, пробiжить масними виблисками, сповзе на плечi, зiгрiе лоно, випростанi жертовно ноги; i панi лiнькувато скидае оком на вузьке, схоже на iлюмiнатор вiкно спальнi. Вона не бачить снiв. Свiт у неi чорно-бiлий. І снить ця жiнка чимось дивним, радше вичитаним iз книжок, про щасливу любов, бiлi пароплави, у сновиддях своiх блукаючи вулицями невiдомих мiст, котрi нагадують то Лондон, то Париж, то Вашингтон. І вона цiлу вiчнiсть чекае, змiнюючи коханця за коханцем, – товстобокими, пiдбитими тваринками вони перевалюються з боку на бiк, маленькi гидотнi казанови, з голубенькими пiгулками закордонного виробництва у потаемнiй кишеньцi; вони приносять серед лютоi зими троянди, червонiшi вiд людськоi кровi, од яких бiльше тхне тальком i формалiном, анiж коханням.