Книга Джунглів (збірник)

Вiн шмигнув у глиб печери, схопив оленячу кiстку, на якiй лишалося трохи м’яса, i, радий-радiсiнький, вдоволено захрумав.

– Дякую за частування, – сказав вiн, облизуючись. – Якi гарнi, славнi дiточки! Якi в них великi очi! А вони ж iще такi дрiбнi! Та що це я кажу, – менi слiд пам’ятати, що королiвськi дiти змалечку вже як дорослi.

Табакi пречудово знав, що хвалити дiтей уголос не годиться – бо так iх можна зурочити, – i тiшився, бачачи, як знiтилися iхнi батько й мати.

Вiн трохи помовчав, зловтiшаючись, що вчинив капость, а потiм додав:

– Шер-Хан, Великий Тигр, змiнив мiсце ловiв. Цього мiсяця вiн полюватиме тут, у горах. Отак вiн сказав.

Шер-Хан облюбував мiсцину за двадцять миль звiдси, бiля рiчки Вайнганги.

– За яким правом? – гримнув батько-Вовк. – Закон Джунглiв забороняе мiняти мiсце ловiв без попередження! Вiн розполохае здобич на багато миль довкола, i що менi робити? Мушу нинi полювати за двох.

– Недаремно рiдна мати назвала його Лангрi – Кульгавий, – презирливо докинула мати-Вовчиця.

 – Вiн змалку кульгае на одну ногу, от i вистежуе тiльки домашню худобу. Селяни на берегах Вайнганги його ненавидять, а тепер вiн утiк сюди i лихо веде за собою: люди полюватимуть за ним у хащi, зловити не зможуть, а нам iз дiтьми куди подiтися, коли вони пiдпалять траву? Уклiнна дяка Шер-Хану!

– То що – передати йому вашу подяку? – прискалив око Табакi.

– Геть, паскудо! – рикнув батько-Вовк.

 – Швендяй зi своiм паном! Ти сьогоднi вже свое зробив.

– Ну що ж, пiду, – хихикнув Табакi. – Згодом Шер-Хан i сам подасть голос. Он вiн – у долинi. Я мiг би й не трудити ноги, щоб сповiстити про це.

Батько-Вовк прислухався: унизу, в долинi при невеликiй рiчцi, пролунало люте й злiсне ревiння тигра, котрий упустив здобич i з досади казився на всю околицю.

– От недорiка! – мовив батько-Вовк. – Зчинити галас на нiчних ловах! Чи вiн не може вiдрiзнити наших оленiв вiд товстих буйволiв з Вайнганги?

– Цить! Вiн вистежуе не буйвола i не оленя, – озвалася мати-Вовчиця.

 – Вiн полюе на людину.

Ревiння змiнилося глухим риком, що лунав немовби звiдусiль. Це був той рик, що до смертi лякае дроворубiв i селян, коли вони ночують у лiсi, i часом змушуе iх бiгти просто до тигра в пазурi.

– Кажеш, на людину! – батько-Вовк вишкiрив своi бiлi зуби.