Книга Джунглів (збірник)

– Ми саме збиралися на полювання, – обережно мовив Балу, знаючи, що Каа квапити не слiд – вiн надто вайлуватий.

– А можна й менi з вами? – спитав Каа. – Одним ударом бiльше чи менше – для вас, Багiри й Балу, це дрiбниця, а для мене… я ж мушу цiлими днями пильнувати на лiсових стежинах i упродовж ночi лазити по деревах, поки натраплю на якусь дурну мавпу. Псш-ш-шу! Джунглi нинi вже не тi, що колись. Лише стерво лишилося!

– Може, ти став надто важкий на пiдйом? – сказав Балу.

– Атож, я великий… можна й так сказати, – вiдповiв Каа, потай втiшаючись.

 – І все ж таки молодi дерева якiсь кволi. На минулому полюваннi я ледь не гепнувся, еге ж, ледь не впав! – бо зiрвався з дерева i не встиг зачепитися хвостом. Наробив галасу, розбудив Бандар-логiв, i вони лаяли мене, мов скаженi.

– Безногий жовтий земляний хробак! – муркнула Багiра собi у вуса, наче щось пригадуючи.

– Тс-с-с-с! Невже вони мене так називали? – спитав Каа.

– Щось таке вони кричали нам минулого разу. Але ж ми нiколи на них не зважаемо.

Чи не все одно, що вони там базiкають! А ще – буцiмто в тебе повипадали всi зуби i тобi нiзащо не вполювати здобичi, бiльшоi вiд козеняти, бо ти, мовляв (ну й брешуть цi мавпи!), боiшся козячих рогiв, – недбало просторiкувала Багiра.

Змiя, а тим паче хитрий старий удав, нiколи не покаже, що розлютилася. Проте Балу i Багiра помiтили, як напружилися дужi м’язи пiд щелепою Каа.

– Бандар-логи змiнили мiсце полювання, – холодно мовив вiн. – Я сьогоднi грiвся на сонечку i чув, як вони галасують у верховiттi.

– Ми… ми оце женемося за Бандар-логами, – сказав Балу i прикусив язика, бо вперше за його пам’ятi хтось iз джунглiв зiзнався, що звернув увагу на мавп.

– І, звiсно, не через якусь дрiбницю двое таких поважних мисливцiв – певно, що ватажки у себе в джунглях – переслiдують Бандар-логiв, – статечно зауважив Каа, хоч насправдi аж нетямився з цiкавостi.

– Авжеж, – почав Балу, – я ж просто старий i немiчний навчитель Закону в Сiонiйських вовченят… А Багiра…

– Є Багiра, – пiдхопила чорна пантера, клацнувши зубами: вона не терпiла приниження.

 – Сталося от що, Каа: цi ласуни горiхiв i ненажери пальмового листя викрали в нас людське дитинча, про яке ти, мабуть, чув.

– Я чув щось таке вiд дикобраза Сахi (нахабства в нього не менше, нiж голок) про дитину, яку начебто прийняли до Сiонiйськоi Зграi, але не повiрив. У Сахi завжди в одне вухо влiтае, в друге вилiтае. Та ще й прибрiхуе добряче.

– Нi, це правда.