Камінний хрест (збірник)

119–120 i присвячено «Дунiчцi» – Євдокii Калитовськiй, дочцi Євгенii i Василя Калитовських iз с. Трiйцi, в домi яких написано твiр. Тут же готувалася до друку збiрка «Синя книжечка». За спогадами Д. Лукiяновича, творча iсторiя новели сягае 1890 року, часу навчання В. Стефаника в Коломийськiй гiмназii, коли в журналi «Поступ», № 3, який редагували в Станiславовi, а вибили на гектографi в Тернополi, був опублiкований ii первiсний варiант пiд назвою «Форналь Антiн». Про змiст i характер цього твору нiчого конкретно сказати не можна, бо журнал не зберiгся.

Отой Антiн, що онде п'яний викрикуе на толоцi, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а нiщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дiстане. За кожний раз отак.

Але як умерла йому жiнка, а за нею i два хлопцi, та й Антiн як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собi вiд вiйта синю книжку службову та й мае йти десь найматися, служби собi шукати.

Сидить отам п'яний та й рахуе, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.

– Продав – та й авус! Не мое – та й решта! Не мо-о-е! Ей, коби дiд мiй та пiдвiвси iз гроба! Моспане, штири воли як слимузи, двацiть штири морги поля, хати на цiле село! Все мав. А онука, адi!

Показував селовi синю книжечку.

– Ой, п'ю та ще буду. За свое п'ю, нiхто до того рихту не мае. А вiн менi каже: мой, грунт прiсцев-ес! Печетку прибивае та й картае! Е, я ще не таких вiтiв видiв.

– Аби тобi так умирати легко, як менi гезди легко!

– Йду я з хати, геть цалком вже вiходжу, та й поцiлував-сми порiг, та й iду. Не мое – та й решта! Бий, як пса вiд чужоi хати! Можна – проши. Було мое, а тепер чуже. Вiходжу надвiр, а лiс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!

Антiн б'еться обидвома кулаками в груди, аж гомiн селом iде.

– Знаете, туск такий прiгпов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидiв, посидiв, та й вiходжу – не мое, що маю казати, коли не мое…

– Аби так моiм ворогам конати, як менi було iз своi хати вiступати!

– Вiходжу я надвiр та й нi, таки обмарило.

Антiн по цiм словi гатить руками у землю, як у камiнь.

– Сiв я на приспу. Ще небiжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускае, ступаю – не пускае.