Камінний хрест (збірник)

Але Господь милосердний знае, що робить. Нагадав-ем собi за свiй хрест та й мене геть вiдiйшло. iй, як не побiжу, як не побiжу на свiй горб! За годинку вже-м сидiв пiд хрестом. Посидiв, посидiв довгенько – та й якось ми легше стало.

– Адi, стою перед вами i говорю з вами, а тот горб не вiходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видiти. Все забуду, а його не забуду. Спiванки-м знав – та й на нiм забув-ем, силу-м мав – та й на нiм лишив-ем.

Одна сльоза котилася по лицi, як перла по скалi.

– Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на свiту недiлю поле свiтити, аби ви нiколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вiбiжить та най покропить хрест свiченов водицев, бо знаете, що ксьондз на гору не пiде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сте менi мого хреста нiколи не минали. Буду за вас Бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi его волю.

Як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу.

– Іване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть его вiдкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте поредний чоловiк, не лiзли-сте натарапом на нiкого, нiкому-сте не переорали, анi не пересiяли, чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, нi! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на свiту недiлю не минуть.

Отак Михайло розводив Івана.

V

– Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто нi любить, та тот буде пити зо мнов.

Сонечко вже над могилов, а ви ще порцiю горiвки зо мнов не вiпили. Заки-м ще в своi хатi i маю гостi за своiм столом, то буду з ними пити, а хто нi навидить, той буде також.

Почалася пиятика, та пиятика, що робить iз мужикiв подурiлих хлопцiв. Незабавки п'яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодiжi, що заступила цiле подвiр'я.

– Мой, маете так данцувати, аби земля дуднiла, аби одноi травички на току не лишилоси!

В хатi всi пили, всi говорили, а нiхто не слухав.

Бесiда йшла сама для себе, бо треба ii було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вiтер.

– Як-ем го вiпуцував, то був вiпуцований, котре чорний, то як срiблом посипав по чорну, а котре бiлий, то як маслом снiг помастив. Конi були в мене в ордунку, цiсар мiг сiдати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!

– Коби-м учинивси серед такоi пустинi – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дика звiр, лиш кобих не видiв нi тих жидiв, нi панiв, нi ксьондзiв.