Камінний хрест (збірник)

Нiколи по селi не було за неi чутки, аби вона крала.

За хвилину ввiйшла Романиха. Стара, обдерта, з синiм лицем. Станула коло дверей та й почала борзо крiзь плач говорити:

– Я, газдики, вкрала ту дошку, таки-м украла, аби-сте знали, як мене мiй син на старiсть обсербуе! Та я в хатi не маю вiхтика солiмки, аби хоть покурити! Я сиджу на печi та й замерзаю. Цiлому селовi шию та преду, та й пальцi ми деревiють. Очi ми вже скаправiли. Та ще кiлько я зашию, аби душу погодувати – нема грейцiря на топливце.

Та я свому синовi всю свою крiшку дала, лиш собi один кут лишила, а вiн навiть до мене раз на мiсiць не подивитьси. Аби увiйшов та: бiсе ци чорте, що ти дiеш? Нi та й нi!

– Але з-пiд церкови красти? Таже вашi гони, жiнко, вже не довгi, та пам’етайте i на тот бiк, аби-сте що принесли. Ви стара жiнка, та я кажу, аби вас не замикати, анi бити, лишень дасте лева на церкову та й йдiть собi з Богом, а бiльше аби я не чув за нiяку крадiжку, – судив вiйт.

Романиха кинулася як опарена:

– Ой вiточку, та я вмру, та не буду лева мати! Де менi лева, де, де, де?!

– Мус! – була вiдповiдь.

Раднi мовчали. Чули, що баба дуже бiдуе, i знали, що лева не мае. Але вкрала, що правда, то правда, та й ще з-пiд церкви! Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шiстцi, по двi, як почав говорити Петро Антонiв:

– Я би, люди, казав, аби таку бiдну одову не карати. Церкова, вiдай, си не загрiе одовиним левом. Десь то вповiдають, що давно церкви западалиси i робилоси на тiм мiсцi озеро безконешне.

Якби таких кервавих левiв одовиних набрати та покласти в скарбону церковну, та й, вiдай, би жадна церкова не стримала слiз одовиних. Це, вiдай, би було не по правдi. Та замiсть аби церкова бабi дала, то ще ме вiд неi брати того студеного лева? Я якось був у баби за предивом. Входжу, а в хатi студенiше, як у газдiвськi стайнi. На опецьку горить каганець такий, як зеренце пшеницi, та й тiлько всего вогню у хатi. Баба сидить та мне пальцi, як дерев’енi. Я би казав, газди, аби ви не казали iй платити того лева.

Вiйт злiсно поглянув на Петра. Радним як коли би камiнь iз серця впав. Всi одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: а най Бог сохранить! Ще казали прикликати сина бабиного, i старий Іван взяв його картати.

– Мой, мой, таже вона тебе на ланi пiд корчем ховала та холоду шукала.