Камінний хрест (збірник)

– То-с, певне, пияк?

– Я з горiвков собi не заходжу, бо нема вiдки.

– Гавкаеш, як пес, та ти би вмер без горiвки!

– Без горiвки не вмер би, а без хлiба та й можна!

– Ти змудра менi вiдповiдаеш, бо ти був у кримiналi, та там тебе розуму навчили.

– А най мене Бог боронить! Я половину вiка свого збув, а ще моя нога в арештi не була.

– А нащо ж ти стiльки дiтей натеребив?

– То Бог, пане, дае дiти.

– То пiп тебе такого навчив?

– Я з попом собi не заходжу, бо то грошi коштуе, я й до церкви не ходжу, бо не маю в чiм.

– То ти радикал та й не даеш поповi з себе шкiру здирати?

– Я аби хотiв що поповi дати, то не дам, бо не маю, а вiн аби хотiв здерти, то не зiдре, бо не мае що здерти. Ми таки не сходимоси…

Вiн знав наперед, що пан мусить чоловiка з болотом змiшати, що мусить посмiятися, аж потiм прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двiр на другiм селi, i вiн не знав, куди заходити до нього. А двiр до того стояв на полi, i не було кого спитатися.

І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, вiн чухався в потилицю i несмiливо заглядав у город.

– Вони тими стежками ходе собi на спацерок, бо, адi, як усипали пiском.

Його очi блукали довго, аж спинилися на павунi, що блискотiв перед двором.

– З оцего фоста мав би якийсь грейцiр, аби так забiг та обома руками замотавси в него… Не знати, ци мнесо его добре iсти?

Вiн оглянувся по хатах.

– Цес мае того поля доста та й робить коло хлiба добре.

Ба, де вiн тото все подiвае?

Його думки розлiталися на всi боки.

– Весна така красна, така красна, що раз!

Чимдалi вiн нiчого не спостерiгав. Сидiв, як стовп, i чув, що буде спати. Аби не датися, вiн роздирав очi, потирав рукою лице i виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку i неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега i, видко, хотiв так урядитися, аби нiби спати, а нiби чекати. Потiм потягнувся цiлий i замкнув очi.

Не проспався ще одноi цiлоi мiнути, як щось йому шепнуло:

– Спи, спи пiд панцьков брамов, та фiрман так упереже батогом, що кров сикне!

Вiн зiрвався, перестрашився, оглянувся довкола себе i станув, як пiдстрiлений. Стояв секунду, махнув рукою i пiшов вiд брами на лан. Залiз у траву i розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, i його руки, i бiлi стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але вiн не хотiв.