Камінний хрест (збірник)

 – «Ти, – каже вiт, – бiдний чоловiк та, може, тi вiпустим, але яку я вiгоду буду мати за твою вiгоду?» Стиснеш плечима, складешси, як цiзорик, та й кажеш: «Мiсiць вам буду задурно служити…» Так ци не так, люди, правду кажу ци брешу, як пес!?

– Все так, цiлий гатунок такий, одного-сте слова не замилили!

Іван дрожав цiлий, чув на собi цiлу вагу страшних своiх слiв.

– Аби-сте не казали, люди, що кранчу над головами своiх дiтий, як ворон на стервом, не кажiть, люди, не кажiть! Я не кранкаю, я правду говорю, мiй жель кранкае, серце кранче!

Очi його запалилися, i в них появилася страшна любов до дiтей, вiн шукав iх очима по хатi.

– Бо виглядае так, що я своi дiти геть позбиткував, гiрше як темний ворiг. А я, видите, не позбиткував, я лишень прогорнув з-перед очий сегодне, i завтра, i рiк, i другий i подививси на моi дiти, що вони там дiють? А що-м уздрiв, та й сказав-ем. Я пiшов до них у гостi, та й кров моя застигла на iх господарствi…

По хвилинi:

– Якби до тоi Канади не було морiв, то я би iх у мiх забрав та й би-м пiшя з ними туда йшов, аби iх занести далеко вiд цего поруганя.

Куми забули були за вiдпочинок, а тепер самi нагадали, борзо повставали i пiшли.

II

Рано.

Дiти обiдали на землi, обливали пазухи i шелестiли ложками. Коло них лежала мама марна, жовта i клала колiна пiд груди. По чорнiм, нечесанiм волоссю спливала мука i бiль, а губи зацiпилися, аби не кричати. Дiти з ложками в ротi оберталися до мами, дивилися i знов оберталися до миски.

– Семенку, ти вже наiвси?

– Вже, – вiдповiв шестилiтнiй хлопець.

– То озми вiничок, покропи землю та й пiдмети хату. Мама не годна хилетиси, бо дуже болить усерединi. Не кури дуже.

– Уступiтьси, бо через вас я не можу замiтати.

Мама звелася i поволiклася на постiль.

– Семенку, а тепер файно вмийси, i Катруся i Марiя най си вмиють, i побiгни в збанок води начерпнути, але не впадь у керницу, не хилейси дуже…

– Семенку, пiди та нарви огиркiв у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я виджу, що буду слаба та не будете мати що з хлiбом iсти.

– Семенку, здойми з гредок сорочки, аби-м полатала, бо ходите чорнi, як ворони.

Семенко все бiгав, все робив, що мама казала, i раз по раз потручував молодшi сестри i казав, що дiвки не знають нiчого, лише iсти.

– Вони ще малi, Семенку, як вiростуть, та й будуть тобi сорочки прати.