Камінний хрест (збірник)

– Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз вiшов цеi весни у поле – так годиться… Як Бог дасть, то буде пшеница. Колачi спечемо i дамо таким, що не мають з чого спечи… Дамо, дамо, як нам Бог дае, та й ми дамо, дамо…

Ляг хрестом.

– Межу кортить також зродити колос, бо межа таки земля, вона ще лiпше… Я тобi по смертi лишу… Адi, як скатерть рiвна, лиш чорна. Я тобi накрию у полi цев скатертев стiл, а ти меш iсти i Бога молити, що-с такого тата мав…

– Весна-красна, адi, ори собi, не роби сказiв, а воли напiй та й повертайси перед сонцем, бо за худобу бiлший грiх, як…

Збудився, ще почув свое останне слово спросонку.

Глянув на небо, потiм обернувся за куражкою, посмотрив долонею по голих грудях, перехрестився.

– Така лють зараз з осенi? Ще снiг отут присипле… Надворi зима, а менi така файна весна присниласи… Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кiлько спати!..

Басараби[38 - Написано приблизно в 1900 роцi й опублiковано вперше в збiрцi «Дорога» (с. 60–71).

Твiр мае реальну основу: це, по сутi, родова сага Стефаникiв (детальнiше див. передмову до нашого видання).]

І

Тома Басараб хотiв повiситися у кошницi в саме полудне… Але Томиха наробила зойку, всi сусiди покидали цiпи з рук, всi сусiдки повилiтали з хорiв i прибiгли на Томине обiйстя. Вiдважний Антiн, той, що тягнув зуби по шустцi, залiз у кошницю, i Бог знае, як вiн там собi порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час цiле подвiр’я заповнилося людьми i дiтьми.

Вони стояли i дивилися з великим страхом.

– Та чого стоiте, як на заводинах, та поможiть менi его занести до хати. Оце раз дурний нарiд – гадаеш, що тi вкусить?!

Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота i почала судити по-своему.

– Басараби знов зачинають вiшатися, не мають гаразду в головi.

– Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; Господи, яка тогди буря зiрвалася! Менi з хати цiлий причiлок урвало.

– Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.

– Я пам’ятаю, як повiсився Николай Басараб, потiм за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рiк, а вже одного досвiтка на маленькiй вишенцi зачепився Василь.

Отряс iз неi увесь цвiт, мав повне волосе того бiлого цвiту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловiк – менi, може, е, а може, ще нема трийцять i п’ять рокiв.

– Ти пам’ятаеш це, а я тямлю, як на бантинi повис iх прадiд. Богатир був теменний, грошi сушив на веренi i пiшя нiколи не ходив.