На другому березі (збірник)

Уражала мене тiльки одна маловажна подробиця, що ii я ледве й завважив. Ти був зодягнений занадто поважно, сливе що й урочисто. Чому ти надяг на себе в цей весняний ранок свое найкраще чорне вбрання? Чорна краватка, що ти ii досi нiколи не носив, придавала тобi безмаль жалiбну подобу? Раптово став якийсь задумливий i серйозний. Проте нiщо не здавалося колотити твого спокою та рiвноваги, на погляд нiщо не каламутило плеса твоеi свiдомостi.

Ти ждав терпеливо своеi черги перед касою. Я перекидав з нудьгою байдужим зором по розгарячених обличчях i нишпорив ним марудно по запорошених спинах.

Накiнець касир, жовтий з досади, наче гарбована шкура, скiнчив лаяти перелякану селянку, й ти видобув з горла касового вiконця для себе квиток.

Був уже крайнiй час.

З рипливим стукотом буферiв, постогнуючи з утоми, вкотився поiзд. Сопiв, наче хворий на ядуху дiд. Бленда-ючи ретязями, шкандибав хвилину, мов кiнь, що йому затиснено зубело, трясся, телiпався в смiшних, кульгавих пiдстрибах, аж доки не присiв. Бризнув з димаря високим водограем курива, порснув з бокiв струмками пари, мов надутий пухир, що його раптом передiравлено.

Виплюнув з вагонiв кiльканадцятьох пасажирiв, щоб на iх мiсце прийняти нових.

В останню мить я купив на перонi вiд обiдраного хлопця жмуток бiлого бузку й подав тобi. Тодi мимохiть пригадав собi, як колись у дитинствi було навпаки, як ти приносив менi до шпиталю свiжi букети, а з ними запах весни. Ти всмiхнувся добряче, але знiчев'я споважнiв. Довго, довго тиснув мою долоню.

Очi загорiли дивним вогнем i швидко погасли. Навперемiшку блищали й попелiли холодом. Уста мовчали.

Наприкiнцi висмикнув свою руку з моеi жменi й побiг на схiдцi вагону. Скоро, хутко, мовби тебе щось гонило, мовби тебе переслiдувала якась думка. Дверi обiйняли тебе й заслонили.

Зарокотали колеса.

Я метнувся за поiздом, що втiкав передi мною, задиханий димом.

Раптом вiдчинилося вiкно одного вагону, вихилилася голова, а вiтер донiс до мене тихi слова:

– Будь щасливий… з нею!

…………………………………………………………………………………

* * *

[Кiнець Ігора]

Я не мiг заснути.

Перекидався з правого боку на лiвий i, навпаки, пхав долонi пiд подушку, витягав iх звiдцiля й клав на ковдрi, знову переносив iх на подушку, але це нiчого не помагало. Заплющував насилу очi, старався зовсiм, зовсiм не думати, викинути з свiдомостi всi гадки, вимести iх, мов смiття, пробував рахувати: один, два, три, чотири… Але все дарма. М'яка долоня сну не лягла на моему чолi.