На другому березі (збірник)

За хвилину вкотилася з гамором крiзь широко вiдчиненi дверi огрядна, ставна мiщанка в великiм бiлiм шалi. Гримнула своiм чемоданом об лавку, ловила неспокiйно грубими устами повiтря, немовби воно втiкало вiд ii губ, холодила себе кiнцем шалю й зiтхала могутньо повними дужими грудьми.

Стацiя почала оживати. Непорушнiсть липневоi спеки став розганяти вечiрнiй легiт. З недалеких сосон добував лагiднi, боязкi шумливi звуки. Пiдбадьоренi мухи й собi завели голоснiше. Гудiли передсонну шепеляву пiсню. Комашиний бренькiт i сосновий шум зливалися разом в одностайний текучий гомiн, що нагадував тихе дзюрчання малого потока.

Вибивався понад них вищими тонами нерiвномiрний, невгомонний дзенькiт рейок, що тоншали пiд дотиком холодних долонь надходячоi ночi. Брязкiт цей був схожий на легке, нiжне торгання струни ена скрипцi. В мiру, як тахнув бзик мушви, вилiтав угору деренькiт залiзного палiччя, подiбно як вигук флейти вистрiлюе понад повiльну течiю оркестри.

Навкруги двiрця заметушилося. Невiдомо звiдкiля висипався гурт залiзничникiв.

Сновигали туди й сюди, вешталися з кута в кут, тягалися по всiх усюдах. Рогатi синi шапки заглядали до ждальнi, зазирали до буфету, кружляли довкола сигналового стовпа. Синi шапки вiтали одна одну, здоровили себе, смiялися, перехилювалися. Синя шапка зацвiла в касовiм вiконцi. Синi шапки випливали й щезали, пiдносилися й танули.

Раптово над плямами синiх шапок заблищала червона керiвника руху, який з урочистою повагою розпочав свою подорож з одного кiнця перону на другий.

Червона шапка йшла гордо й байдужо до оточення.

Ждальня стала майже повна. Тисячний раз повторялися тут тi самi подii, настроi, переживання, почування. Тисячний раз дивилася ця звичайна, невибаглива кiмната на все однакову, все таку саму рiзношерсту юрбу, тисячний раз слухала кахльова пiч завжди таких самих розмов, тисячний раз нарiкали трiскотнею лавки на гнiтучий тягар клункiв та iхнiх власникiв, тисячний раз дурманiли кульгавi столи вiд хмар тютюнового курива.

Обличчя залягла одночасно нудьга й гарячка, нiме отупiння й нервове подражнення. Пiдсоння залiзницi почало дiяти. Своерiдний настрiй вокзального коридору та ждалень хватав у своi кiгтi серця й мiзки, входив з повiтрям у груди, розгнуздував в’язання м’язiв, пущав думки в рвучий крутiж, вирiвнював свiтовiдчування поодиноких людей, нищив окремi одиницi й творив з кiлькадесятьох осiбнякiв безформну, поневолену ним, податливу, безопiрну масу.