На другому березі (збірник)

Їi рябе вiд веснянок обличчя виявляло безкраю, дошкульну нудьгу. Очi втратили ввесь блиск i були, наче два вiдламки звичайного, мертвого скла з якоiсь розбитоi шиби. Довкола бочки з содовою водою деренчала мушва, невдоволена, що не може дiбратися до спокусливого питва. Ледве чутний бренькiт дзвенiв, мовби здалека, з глибини або з-пiд кльошi й уже на кiлька крокiв розпливався, танув, розвiювався в густiм, наче мед, повiтрi.

Навiть рекламовi плакати на стiнах, котрi привикли невпинно кричати, немовби притихли.

Нiхто iх не слухав, тому зашарiлися, примеркли, вилиняли, знизили голос. Начеб iх зацiпило.

Наближався вечiр повiльною ходою.

Спека, дiйшовши до найвищого ступеня натуги, почала незамiтно меншати. Розжарений пiсок на перонi став помалу холонути. Золотий диск сонця, кинений невiдомими руками зi сходу на захiд, долетiв до своеi мети. Стояв просто над рейками, якi прямували також у ту саму сторону. Далеко на заходi збiгалися в одну пряму лiнiю й, наче тонкий дрiт, устромлений у небо, танули в незнанiм.

Сонце, завiшене над рейками, подобало на полум'яну локомотиву, що iхала в далекий незбагненний свiт i покидала самiтний двiрець, щоб завтра зарання знову до нього вернути з противноi сторони, щоб по короткiй ночi вогняним струменем виплинути на протилежнiм кiнцi залiзного шляху.

Блиск падав на шиби вокзалу й грав на них великими химерними плямами щирого золота. Це був останнiй прощальний поцiлунок сонця й скла. Сонце, що вiд'iздило рейками до невiдомоi стацii на заходi, лишало за собою золотий сигнал свого переiзду.

Земля, обдарована, наче старий горнець, рейками, вiддихала. Втягала в своi чорнi, закуренi вугляним димом, запорошенi сажею груди свiжий холод, що його приносили на своiх раменах першi тiнi. Рейки, набряклi вiд жари, тепер корчилися й вертали до своеi первiсноi постатi.

До вокзалу прийшли новi гостi. Найперше старий халамидник. Двигав чималу скриньку й сапав, мов попсована машина. Пришкандибав до ждальнi, скинув свiй вантаж на саму середину головного стола й вийняв з кишенi халата капшук iз тютюном.

Хустиною обтер пiт з обличчя, яке мало барву мазi, що осiдае на днi люльки. Вiчно переляканими очима обвiв довкола й посадив на лавку бiля стола самого себе – людський клунок.

Пройдисвiт iз кута пробудився, вирячив зiницi, розправив руки, закахикав голосно й перевернувся на другий бiк. Дiвчина з-за буфету стрепенулася, машинально пiдвела голову вгору й надула невдоволено пузате лице.