Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Коли ти шукаеш батька твоiх дiтей, коли маеш i ти тугу за товаришем життя i вiриш моiй тузi, коли маеш смiливiсть шукання i не боiшся можливих помилок та неудач, то я можу запропонувати тобi ще одно, ось це мое давне шукання, мою мрiю, мою тугу за створенням себе…

…Я не знаю тебе i ти не знаеш мене. Ми знаемо голос наших тiл, старий, прекрасний, могутнiй голос наших предкiв. Вiн сповнюе нашi душi п’яним i радiсним, як старе густе вино, хвилюванням та захватом. Але не вiрмо йому, бо це тiльки старий, легковажний гуляка бог, що сумлiнно виконуе свое призначення.

Не вимагаймо вiд нього бiльше вiд того, що вiн може дати. Його дiло звести нас, штовхнути одно до одного. А що з нами далi буде, це не обходить його. Заспiваймо ж йому славу й подяку, але не складаймо на нього нашого життя. Чи розумiеш ти мене, моя бажана?

Вона злегка потискуе мою руку й дивиться на мене коротким, соромливим поглядом, за яким я з невимовним хвилюванням схоплюю усмiшку старого, прекрасного гуляки.

І от я вже не хижак-адвокат, що годуеться стервом закона, дурiстю, безпораднiстю та жаднiстю своiх жертв.

 – Я скромний повiрений, що боронить проти закону i хижакiв довiрливих та безпорадних.

Ми живемо в маленькiй яснiй кiмнатцi. Я заплатив усi борги, одмовився вiд «гонорарних» справ, i наш бюджет щомiсяця примушуе нас приймати рiзнi героiчнi постанови: ми ходимо на дешевi мiсця в театр три рази на тиждень, пробуемо своi сили на вегетарiанствi, я курю дешевий тютюн, а вона не iсть яблучноi пастили, яку страшно любить.

Але що бiльше цих маленьких жертв, то яснiше та легше у мене на душi. Неначе скидаю з себе налиплу, брудну, тверду кору й вертаюсь до юнацтва.

Коли ж знайомимо одне одного зi своiми приятелями, то не знаемо, як казати й називаемо просто свое прiзвище. Ми не кажемо: це мiй чоловiк, або це моя жiнка. Нам соромно й нiяково так казати, – ми ще не чоловiк i не жiнка. Ми поки що любовники, товаришi веселого п’яного бога. Ми бенкетуемо i справляемо оргiю нашого п’яного кохання.

Але мимоволi несвiдомо й потай стежимо одно за одним. Менi не все подобаеться в нiй. А вона, здаеться, не зовсiм вiрить менi. Коли мине оргiя, вона думае собi: я пiду вiд неi, так всi роблять. І менi не подобаеться, що вона плаче вiд цього, тiльки плаче. Вона повинна iнакше почувати. Я не знаю, як саме, i не можу навчити ii, але плакати не треба.

А в тiм, може, й так добре, – я ж не пiду вiд неi все одно.