Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Правда, вiн вразив мене, схвилював, але в той же час сповнив усього новим чуттям, таким великим, що в ньому потонули всi умовностi. Я знав тiльки, що Андрiйко – мiй син, частина моеi iстоти, яка вiддiлилась вiд мене i росте окремо. Це було найголовнiше для мене.

Вона побачила, що замiсть страждання, яке повинно було знищити мене, дала менi щось таке, що пiдiймало. І тодi вона знайшла бiльш певний спосiб: «призналась», що збрехала, що сама не знае, чий син Андрiйко.

От, коли вона могла цiлком задовольнитися, вона сама злякалась, коли побачила, що зробив ii удар зi мною.

Вона сама не сподiвалась такоi сили його.

Дiйсно, це все так. А коли так, то невже найбiльше тупоумному йолоповi не видно, що все це нiсенiтниця, що нiчого спiльного зi мною Андрiйко не мае й що менi треба раз на все покiнчити з цим, одiрвати вiд себе цю думку, притоптати чуття, розкидать ногами недогарки його i засмiятися в саме лице Сонiчцi?

А навiщо вона раз у раз одривае вiд мене Андрiйка? Щоб не дати затихнути сумнiвовi й закрiпитися вiрi, що вiн мiй?

І через що в передостанне побачення горiло пiд очима лице у неi? Чого спiвала романси з таким натиском у поглядах i голосi? І за що вигнала, заборонила бувати? Поганий вплив? Ненормальне життя? Та хiба ж це новина для неi?

А що, як я запропоную iй такого роду комбiнацiю: слухай, мовляв, Соню, вiзьми Андрiйка з собою, лиши Василька Дмитровi та йди до мене, будемо разом жити?

Може, вона саме до цього й пiдштовхуе мене своiми оцими вчинками? Дмитра вона не любить, це мало не в перший же день зустрiчi сказала менi.

(Вiн ii також, здаеться, не любить.) Вiн надокучив iй, i вона, мабуть, хоче свiжих полових почувань. Для легеньких стрибань у гречку вона занадто багато говорила про моральнiсть, занадто довго старалась переконати всiх, що iй гидкi цi «скотства». Значить, треба обставити це поважнiше, iдейнiше. Та й тривкiше, постiйнiше буде так.

Я усмiхаюсь, шпурляю в куток цигарку й лягаю. На лицi та на грудях менi лежить мертве свiтло мiсяця… Тиша навкруги така, що шумить в ухах.

Андрiйку! Хлопчику мiй, де ти? Чи iснуеш ти? Чи ти це спиш там, на Базарнiй, з нiжно загостреним пiдборiддям, яке так зворушливо червонiе вiд морозу?

Господи! Та невже ж я нiколи-нiколи не зможу дiзнатися справжньоi правди, не зможу вiддати свою душу зголоднiлiй моiй любовi?!

Беру подушку, перекладаю знов на другий бiк i лягаю спиною до мiсяця. Тепер його свiтло падае на бiк шафи i ясно освiтлюе ii.