Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

– Догадуюсь, у якiй, – вiдповiдае вона, оглядаючи пальцi, чи всi рiвно намащенi.

Тодi я рiшуче i строго починаю викладати свою справу. Варвара Федорiвна, дiйсно, мабуть, добре знае ii, бо не виявляе нi здивовання, нi обурення, нi звичайнiсiнького протесту.

Поки я балакаю, вона встигае одполiрувати всi пальцi на лiвiй руцi. Рука – вузька, жовто-бiла, з довгими пальцями, якi посерединi здаються товщими, вiд чого схожi на бiлi сигари. Інодi вона, чистячи ретельно нiготь червоною подушечкою зi срiбним рiзьбленим держальцем, задае менi питання i за кожну мою вiдповiдь каже: мерсi.

Коли я змовкаю, вона одводить набiк руку з блискучими нiгтями, що вiдбивають зеленкувате свiтло лампи, накритоi абажуром, жмурить очi в жовтих вiях, сiрi та холоднi, й байдуже говорить:

– Нiчого з цього не буде.

І береться за щiточку, щоби мастить пальцi правоi руки.

– Як-то не буде?! – питаю я, трохи знiяковiвши вiд цiеi, такоi несподiваноi вiдповiдi. Власне, я сподiвався ii, але не в такiй одвертiй, нiчим не прикритiй формi.

– Так, просто не буде та й годi! Я на розвiд не дам згоди, а також не дам йому сина.

– Через що?

– Через те… – вона перестае говорити на хвильку, бо обережно набирае в цю мить кiнчиком квачика фарби, – через те, що я принципiально проти розводу. Я стою за незломнiсть шлюбу, Якове Васильовичу.

Їi вузьке, сухе обличчя з гарними, великими й холодними очима незвично спокiйне. Дивно думати, дивлячись на нього, що ця жiнка била по лицi iншу жiнку цими самими вишаруваними пальцями, вся вкрившись оранжевими плямами, як описував Панас Павлович, i iстерично закочуючи оцi самi величнорозумнi очi.

– Часто доводиться жертвувати своiми принципами, Варваро Федорiвно…

– Я не з тих людей, Якове Васильовичу…

Я дивлюсь на ii жовто-червонi, нафарбованi губи, на жовто-золоте мите волосся, на сухий упертий нiс i почуваю, що вона, справдi, навряд чи може пожертвувати чим-небудь.

– Але як же ви гадаете улаштувати своi вiдносини до Панаса Павловича?

– Та нiяк! Вiн заспокоiться, покине вироблять дурницi й поверне до сем’i.

Вона помалу зиркае на мене й береться за своi подушечки.

– Хм! А як не поверне?

– А як не поверне, то це його дiло. Але тодi нi сина, нi дочки не побачить нiколи.

– Добре! Одначе в iнтересах своiх дiтей ви повиннi пiти на уступки.

– Інтереси своiх дiтей, Якове Васильовичу, я розумiю краще, нiж Панас Павлович. І через те не можу вiддати сина в руки людини, яка буде показувати йому приклади розпусти.