Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Коли я кiнчаю, Панас Павлович сидить притихлий i задумливий. Вiн не каже нi слова й перебирае по столi пальцями, роблячи згуки, як на барабанi. Олександра Михайлiвна думае про щось скупчено, немов про себе щось вираховуе.

– Та-ак!.. – нарештi iз зробленою й нiяковою iронiею каже Панас Павлович. – Все це не так весело, як варто б того сподiватись.

І пильно, короткозоро починае розглядати дряпинку на своiй руцi, тонкiй та нiжнiй, як у жiнки.

– На мою гадку, Панасе Павловичу, – якомога спокiйнiше та недбалiше (щоби цим загладити гострiсть самоi думки) кажу я, – треба викрасти Дiму у Варвари Федорiвни…

Як я й сподiвався, обое скидуються очима злякано.

Менi цей ляк приемний: значить, iм дуже страшне те, що я пропоную. А хiба не приемно посунути когось на страшне?

Я ще спокiйнiше усмiхаюсь, одпиваю чаю й говорю далi так, неначе балакаю про звичайну рiч, що трапляеться на кожному кроцi.

– Так, викрасти… Це найпростiший спосiб розв’язати питання. Законним чи, краще сказати, юридичним шляхом, ви нiчого не можете осягти.

Закон у таких випадках стоiть собi на боцi. Але, коли одна сторона однiма у другоi дiтей, то закон не втручаеться. Добровiльною згодою, це вже видно, ви нiчого не доб’етесь. Значить, лишаеться той спосiб, який я пропоную.

Панас Павлович, витрiщивши на мене скла пенсне i смiшно пiдвiвши голову догори, слухае далi, хоча я мовчу вже. Шура встае, здiймае зi спинки лiжка теплу хустку й накидае собi на плечi. Їi виточене, незаймане лице змерзло, посiрiло.

– Так, кажете, викрасти? – немов очутившись нарештi, питае Панас Павлович…

– Так, на мою думку, це единий вихiд.

– Як же це зробити?

– Дуже просто: вибрати час, коли вiн виходить гулять з нянькою, схопити його за руки, посадити на звожчика та й край!

Я розумiю, що Панас Павлович не про те питае. Словами «як це зробити» вiн хоче сказати, як одважитись на це, що з цього вийде, чи добрий такий шлях. Але я удаю, що про те загалом нема нiякiсiнькоi потреби думати, бо все само собою й так розумiеться.

Одначе для нього, мабуть, не все зрозумiле. Вiн машинально, швидко сьорбае чай, голосно всмоктуючи його в себе, й пильно дивиться на щипчики для цукру.

Олександра Михайлiвна, не пустивши анi пари з уст, окутуеться в хустину i все з тим самим виразом, немов щось про себе вираховуючи, дивиться собi пiд ноги.

– Так, кажете, викрасти? – знов неуважно питаеться Панас Павлович.