Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Треба постаратись розiйтися мирно та полюбовно, не перериваючи вiдносин. Коли ж це неможливо, то треба терпеливо, мужньо нести свiй хрест до кiнця. В стражданнi, яке б важке воно не було, е теж свiй позитивний смисл.

Бiдолаха Панас Павлович! Йому трудно в цю хвилину знайти позитивне в тiм ланцюзi страждань, який намiчався в будуччинi. Та, мабуть, i самiй Шурi не легко вiдмовитись вiд дечого, що так кохалося в душi.

Вона одвертаеться вiд нас, потiм переходить на кушетку й лягае лицем до стiни.

Ми обидва дивимось на неi й бiльше вже не кажемо нi слова.

У господарiв сталевим, надокучливим голосом спiвае грамофон. Якось вiдразу стае чути його. Правда, Панас Павлович не чуе. Вiн з розгубленим виглядом качае кульку з хлiба. Його пальцi дрижать, очi клiпають.

А вони ж, мабуть, усе вже обмiркували собi, усе так соромливо, дбайливо, з боязким захватом розклали у себе в душi. Уже бачили до найменших дрiбничок свою кiмнату, своi вечори, голiвку Дiми мiж ними. І от тепер ця старiюча дiвчина, ця марнiюча красуня, бозна навiщо лишиться в цiй маленькiй кiмнатцi, з кожним днем марнiтиме все бiльше та бiльше, злякано серйозна, непотрiбно строга, напружено чесна незайманиця.

А вiн знову почне замикатися щовечора у себе в кабiнетi, мовчки терплячи облогу Варвари Федорiвни. Нишком прокрадатиметься до нього Дiма, а Галя, стоячи пiд дверима, голосно й строго казатиме: «Дiмо! А мама що наказувала?» Знов «вияснення вiдносин», принципiальнi балачки, баб’ячi крики, ляпаси та, чого доброго, справжнi бiйки.

Так буде не рiк, не два.

Без жартiв – моторошно.

Клавдiя Петрiвна зустрiчае мене вся зашарiвшись, несмiло, радiсно усмiхаючись i мiцно, судорожно потиснувши мою руку. Виявляеться, вона чекала на мене, майже щовечора. Це менi приемно, й я сиджу в неi бiльше, нiж намiрявся. Костя поводиться чемно i все усмiхаеться гнилими, негарними зубками, за якi жаль його. Мабуть, вiн цiею усмiшкою хоче притягти до себе мою симпатiю. Декiлька разiв вiн навiть пробуе пiдлеститись до мене. Коли я притягаю його до себе, вiн обережно гладить мою бороду й каже:

– У вас борода чорнява? Правда?

Або розглядае мiй жилет i милуеться:

– У-у, який у вас гарненький лiфчик!

Клавдiя Петрiвна дуже смiеться з цього й пояснюе менi, що Костя живе переважно з жiнками i мужеських речей не знае.

Костя, зрозумiвши, що сказав щось смiшне, теж починае смiятись i ще раз повторюе: «Ах, який гарненький лiфчик!» Але Клавдiя Петрiвна одсилае його гратися.

Потiм я частiше заходжу до них.