Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

На мене гостро вiе вiд ii оголеноi шиi. Через це я дужче пригортаю до себе все ii тiло. Клавдiя Петрiвна глибоко, як людина, якiй не вистачае повiтря, зiдхае, пiдводить до мене голову i я бачу, що ii погляд уже безумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий. Руки слабнуть, тiло стае покiрним, м’яким i треба вже пiддержувати його за стан, щоб не впала.

«Ну, треба йти, годi» – думаю я, але замiсть того веду ii до канапи.

Коли я прощаюсь, Клавдiя Петрiвна з нестриманою вдячнiстю цiлуе мене, пригортаеться всiм тiлом, гладить моi руки, рукави пiджака i гарячим, жадним шепотом питае, коли я прийду.

Менi досадно, чогось сумно, але в той же час мене тiшить ii ця бурна, безсоромна, вибухла жагучiсть.

Дома, лежачи в лiжку i дивлячись у темну стелю, я з огидою думаю про себе. Не за те огида, що спокусив жiнку, – ця спокуса була iй бажана, потрiбна, за неi вона все вiддасть, – а за те, що роблю те, чого сам не хочу, що весь я пiдвладний якимсь силам, якi роблять моi вчинки випадковими, необгрунтованими, незалежними вiд моеi волi й свiдомостi.

А в тiм, яка ж тут була моя воля, свiдомiсть? Чого я власне хотiв, чи не хотiв?

Єдине, про що я з полегкiстю думаю, це те, що пiд час обiймiв я пам’ятав про можливiсть тродження. Значить, я все ж таки можу в певних випадках панувати над собою.

Вертаюсь iз суду. День ясний, рожево-золотистий. З дахiв капае на плечi, капелюхи, носи. Голуби сизими, хуркаючими грудками метушаться пiд ногами коней i людей. На тротуарах маса дам з пакуночками – всiм заманулось робити покупки.

На вулицi грохiт екiпажiв на колесах, побiдний, хвилюючий.

Я не йду до гiмназii. Прямую додому, розстiбнувши пальто i ловлячи грудьми першi, цiлуючi промiнi весни. Я сам собi здаюсь подiбним до тих червоненьких комах, що в такий сонячний день непорушними купками заливають дошки парканiв. Їм нiчого не треба, крiм невеличкого шматочка дошки, гарячого промiня. І всi дами з пакетиками, чиновники, дворники з мiтлами хiба не червоненькi комахи?

Нi, до гiмназii годi ходити! Край!

Бiля свого будинку раптом помiчаю постать Сонi.

Вона стоiть коло вiкна магазину й непорушно, застигло дивиться на крам, не бачачи його, вся зацепенiвши в якiйсь важкiй, протяжнiй думi. Вмить озираеться i швидко шукае очима когось по вулицi серед натовпу прохожих. Я удаю, що не помiчаю ii й помалу посуваюсь уперед, дивлячись просто перед себе. Соня одступае вiд вiтрини й дiловою ходою, немов не стояла перед хвилею, йде менi назустрiч. Я все-таки не помiчаю ii.