Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Хто його знае, через що Костя зi мною все нiжнiший та нiжнiший, але в цiй нiжностi я все ж таки не почуваю щиростi. Часом навiть здаеться, що вiн жагуче, несвiдомо ненавидить мене, боiться i ревнуе матiр до мене.

Бiля восьмоi години до мого столика пiдсiдае Карачапов. Вiн чимсь пригнiчений i на моi питання вiдповiдае неохоче, похмуро. Але навiть його товариство менi приемнiше, нiж моеi власноi особи. Я оповiдаю йому про все, що лiзе менi до голови, а вiн неуважно хитае головою й не слухае. Все ж таки час потроху минае.

Раптом, несподiвано хтось з-заду сильно б’е мене по плечах. Я швидко озираюсь: передi мною стоiть Сосницький, п’яно та злiсно усмiхаючись. Вiн чогось у фраку й через це здаеться ще важчим постаттю.

– Доброго здоров’я, Кирпатий Мефiстофелю! Про вiщо тут радитесь, панове жироiди? Га?

І вiн широким жестом пiдсувае собi стiльця. Не питаючись нашого дозволу, поважно й помалу сiдае, кличе кельнера i каже дати пляшку коньяку. На його плечах i на ковнiрi лежить лупа й жовтi волосинки з його гриви.

– Ви де ж це так насмоктались? – хмарно й байдуже питае Карачапов, не перестаючи, очевидячки, думати про свое.

– Де треба! Ну, Якове Васильовичу, як же там твоя нова мадамочка ся мае? Га?

І знову боляче хляпае мене по плечах. Думка, що Сосницький навмисне це робить, примушуе мене стримати себе. Я позiхаю i звертаюсь до Карачапова:

– Так от, Антоне Антоновичу, такi-то справи. Ходiм, заграемо трошки? Га?

Сосницький сидить з витягненою рукою вздовж столу й непорушно дивиться на мене, тупо й криво-саркастично усмiхаючись.

– Не скандаль, Сосницький! – спокiйно кажу я, не рухаючись i не дивлячись на нього.

– Хто скандалить?! – дивуеться вiн. – Хто скандалить?! Я?! Це про мене ти? Та-ак?… І ти, ти це смiеш менi казати?… Ти?!

– Ходiм, Антоне Антоновичу! – пiдводжусь я.

Але Карачапов уже пильно, з цiкавiстю придивляеться до нас своiми розумними, колючими щiлинками.

Сосницький теж пiдводиться, з грюкотом одсунувши стiльця, похитуючись i не зводячи з мене ненавидячих, нахабних очей.

Я повертаюсь i, не хапаючись, iду до виходу. Сосницький щось гукае менi навздогiн i щось з дзвоном падае на пiдлогу.

Хвилин з десять я йду по вулицi, не озираючись, але напружено прислухаючись назад. Звожчика навмисне не беру. Менi навiть хочеться, щоби Сосницький погнався за мною. Але його не видко.