Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Вiдмовитись цiлком вiд дiтей, як ми це оповiстили Варварi Федорiвнi? Сказати собi раз на все, що вiн не мае нi Дiми, нi Галi, що нiколи не житиме з ними? Це неможливо! Нехай собi всякi фiлософи глузують, називають це «скотячою силою», нехай собi з виглядом вищостi потискують плечима, а вiн, Панас Павлович, не може вiдмовитись вiд цiеi «скотячоi сили», вiн вважае ii найбiльшою, найсвятiшою, найнеобхiднiшою i т. д. життевою силою! Так, це його переконання!..

Добре! Але як же все-таки зробити так, щоби дати цiй найсвятiшiй i найбiльшiй силi задоволення? Вернутись до Варвари?

Тут Панас Павлович починае клiпати очима, як вiд порошинки, пiдгортае догори борiдку i зiдхае.

Коли е Шура, вiн безпорадно i питаюче дивиться на неi, i менi вчуваеться, що вiн от-от скаже: «Ти, як думаеш, Шуро? Га?»

Я стою все ж таки на тому, що треба викрасти Дiму. Панас Павлович вже не лякаеться, як ранiше. А коли нема Шури, то навiть з цiкавiстю перепитуе:

– Так ви все-таки гадаете, що викрасти? Га?

І задумливо звертае кiнчик борiдки до вуст.

Але при Шурi скупчено мовчить i скоса, з-пiд пенсне, зиркае на свою витривалу, зворушливо-гарну подругу, що кутаеться в хустину. Вона не каже нiчого, але вiд ii мовчання вiе такою непохитною впертiстю, що Панас Павлович глибоко зiдхае, жваво й винувато заводить розмову про щось iнше, а я мимохiть злощусь i лаю ii iдiоткою.

Але от раз увечерi приходить до мене Панас Павлович. Довго сидить, iронiчно фiлософуе й перешкоджае менi. Я вже збираюсь сказати йому, що я дуже занятий, коли раптом вiн пiдводиться, скидае пенсне й починае ретельно витирати скла, короткозоро приглядаючись до них.

На лицi в нього такий вираз, що я мимохiть чекаю, що буде далi. Жовта шапчина волосся блищить гладенько; сам вiн пiдстрижений, чистий, з молочно-бiлим чолом i нiжним рум’янцем, як у панночок на обкладинках вiд мила.

Вiн обома руками примощуе пенсне i, злегка задравши голову догори, говорить:

– Так от, Якове Васильовичу, «по зрелом размышлении, будучи в здравом уме и твердой памяти», заявляю, що маю бажання викрасти власного сина, Дмитра Кривулю.

І вичiкуюче придивляеться до ефекту своiх слiв. А на лицi той самий вираз напруженостi, розгубленостi, змiшаних з добрим настроем.

Я встаю й мiцно потискую йому руку.

– Ухваляюте?

– Навiть захоплений!

– І помагати згоджуетесь?

– З приемнiстю!

– Веnе! Іншого виходу немае! Ступаемо, значиться, на путь нечестивих.

І вiн рiшуче, трохи смiшно, обшарпуе донизу камiзолю.