Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Проходжу повз усi небезпечнi мiсця, й навiть чудно часом, що нiякоi нi ворожостi, нi фiлософування вони не викликають в менi. Нiби й не зi мною це бувало ще не так давно.

Отут я мешкав за студентства, – он мое вiкно та кiмната. Коли товаришi приносили лiтературу, або просто не хотiли, щоби знали про них, вони зi сходiв стукали кулаками в стiну. В цю саму стiну обережно, боязко озираючись, стукала менi й Ганя. Так, власне, в цю стiну. І те, що Ганя в цей час десь на каторзi, а я тут, не викликае як ранiше, весною, непотрiбних, сентиментально-кислих мiркувань.

Так: вона там, а я тут, та й годi!

Сосницьких у городi немае, поiхали на село. Але, коли б i були, це нiчого не змiнило б. Я знаю, а головне почуваю, що на цей раз я – не кирпатий. Андрiйко бiльше не iснуе, на мiсцi його образу тiльки невиразна пляма, що легким сумом холодить серце, як руiни якогось гарного, старого будинку. Може, вiд цього i цей спокiй у мене, i задоволення з себе, i тиха твердiсть ходи, i потайна гордiсть.

А Кривулi тут. Нiхто нiкуди не поiхав: нi вiн з Дiмою та Шурою, нi вона з Галею. Панас Павлович тiльки якось раз зайшов до мене, але сидiв недовго i був задумливий та мовчазний. Вiн так само ховае Дiму десь у своiх далеких родичiв, тiкае од Варвари, яка переслiдуе його скрiзь, де тiльки може; бувае часом у Шури, живе собi потрошку. Але, видно, це життя потрошку недешево коштуе йому.

Вiд Клавдii Петрiвни я дiстаю в ряди-годи листи, в яких вона все запевняе мене, що не хотiла обманювати мене, що вона сама в одчаю вiд своеi помилки; щоб я не турбувався – дитини не буде.

Я вiдповiдаю iй привiтними, приятельськими картками, в яких також заспокоюю ii. Зараз же забуваю про неi.

Знайомих я уникаю, а вечорами граю в клубi. Менi чогось iде карта, i я виграю багато.

Але перед клубом я ходжу по вулицях довго, без всякоi мети. Вдень бувае душно, лiтае порох, а ввечерi, коли i е порох, то його, принаймнi, не видно. Менi нiчого не треба вiд людей, я не потребую iхнього ближчого товариства; для мене досить випадкового смiху, розмови, шматочка профiлю або невиразноi плямки обличчя в темних рамцях вiкна.

Вони рухаються навколо мене, але не зачiпають; i свiдомiсть своеi цiлковитоi iзольованостi серед них, незалежностi, самоти, дае чуття глибокого спокою. Тепер я вже не гасну, лишаючись на одинцi з собою; не хапаюсь до людей. Навпаки, менi здаеться, що тепер я з ними пригасаю. Мабуть, у тих, що видужують, бувае такий стан.